Ел пришвидшив їзду і, коли наблизив машину до низеньких заростей, різко загальмував. Мати відчинила дверцята, допомогла немічній бабці вилізти, ледь не витягнувши її, і повела до кущів край дороги. І мати тримала її, щоб бабця не впала, коли сіла навпочіпки.
На горі вантажівки заворушилося життя. Обличчя в сідоків аж пашіли, тому що були опалені сонцем, від якого нікуди дітися. Том, Кейсі, дядько Джон і Ной зістрибнули вниз. Руті з Вінфілдом перелізли через борт і пішли в кущі. Конні обережно зсадив Ружу Шаронську. Під брезентом прокинувся дідо, його голова визирнула назовні, але очі були п’яні, сльозились, а погляд досі безтямний. Старий дивився на кревних, але не надто осмислено, нікого не впізнаючи.
Том покликав його:
— Діду, хочте злізти?
Старечі очі байдуже зупинилися на його обличчі.
— Ні,— сказав дідо. На мить у його очах зблиснула лють.— Нікуди я не поїду, кажу вам. Залишусь, як М’юлі.
І він знову до всього втратив інтерес. Мати повернулася, допомагаючи бабці вилізти по схилу до шосе.
— Томе,— сказала мати.— Дістань пательню з кістками, вона отам, під брезентом, у кузові. Пора перекусити.
Том зазирнув до пательні й передав її всім по колу, і сім’я, ставши біля дороги, почала обгризати зі свинячих кісток хрусткі рештки м’яса.
— Добре, що бодай це взяли — сказав батько.— У мене ноги як дерев’яні, не рухаються. А вода?
— Хіба не у вас? — спитала мати.— Я ж цілий глечик налила.
Батько забрався на нижню планку й зазирнув під брезент.
— Нема тут. Забули, мабуть.
Миттєво напала спрага. Вінфілд заскімлив:
— Пити хочу. Пити хочу.
Чоловіки облизали губи, раптом усвідомлюючи свою спрагу. І їх поступово стала охоплювати паніка.
Ел відчув, що йому стає дедалі лячно.
— Воду дістанемо на першій же станції. Нам і бензин потрібен.
Родина розсілась у вантажівці; мати допомогла бабці залізти й сіла поряд. Ел завів мотор, і машина рушила далі.
Від Касла до Падена двадцять п’ять миль, а сонце було в зеніті й почало припікати. І кришка радіатора почала хитатися туди-сюди, і з-під неї стала вихоплюватися пара. Біля Падена знайшлася хижка осторонь дороги, а перед нею — дві бензоколонки, біля паркана — водопровідний кран і шланг. Ел переводив очі з «гудзона» до шланга. Коли сім’я зупинилася, зі стільця позаду колонок підвівся й рушив їм назустріч огрядний чоловік, червоновидий і червонорукий. Він був убраний у брунатні вельветові брюки на шлейках і теніску, а на голові для захисту від сонця мав картонний шолом, пофарбований у сріблястий колір. Піт дрібним бісером виступав у нього на носі та під очима і стікав по брижах шиї. Він наблизився до вантажівки войовничо й суворо.
— Бажаєте купити щось? Бензин, запчастини? — спитав він.
Ел кінчиками пальців одкручував кришку радіатора, вряди-годи відсмикуючи руку, аби не обпектися парою, яка вихоплювалася з-під накривки.
— Бензину замало, містере.
— А гроші в тебе є?
— Атож. Думаєте, ми прохачі?
З обличчя в гладуна нахабство як рукою зняло.
— Ну, все гаразд, хлопці. Наливайте воду.— І він поспішив пояснити: — Зараз на дорозі стільки пройд різних, приходять, усю воду попереллють, у вбиральні завозять, а потім усе порозкрадають і, бігме, нічого не куплять. Купило притупило. Приходять, циганять галон бензину, аби далі їхати.
Том сердито стрибнув на землю й підійшов до гладуна.
— Ми на себе розраховуємо,— розлючено мовив він.— У тебе підстав нема отак-о з нами поводитися. Ми ж не з торбами прийшли.
— Та я не злюся,— заметушився гладун. Піт швидко просякнув його теніску.— Просто наливайте воду, і ось убиральня, якщо треба.
Вінфілд схопив шланг. Хлопчик пив з кінця, а потім підставив обличчя під струмок і відскочив облитий.
— Вона геть тепла,— сказав він.
— Не знаю, до чого наша країна дійде,— провадив гладун. Він знайшов на що поскаржитись і облишив Джоудів.— П’ятдесят-шістдесят машин з людьми, напхані, серед білого дня їдуть, люди речі похапали та все на Захід з дітьми рухаються. Куди їх несе? Що вони робитимуть?
— Туди ж їх несе, куди й нас,— відповів Том.— Біжать, бо тре’ десь жити. Вижити намагаються. От і все.
— Ну, не знаю, до чого країна дійде. Не знаю. От я теж намагаюся вижити хоч якось. Гадаєш, великі нові машини тут зупиняються? Ні, сер! Вони їдуть далі, до міста, де нові жовті автозаправки, які компанії належать. А тут не стають, місця нема. Більшість тих, хто зупиняється,— то обідранці.
Ел зняв кришку з радіатора, і з-під неї зі свистом вихопилася пара. На вантажівці хорт боязко підповз до краю і, скімлячи, задивився вниз на калюжу води. Дядько Джон підвівся й стягнув пса за барки. Якийсь час собака похитувався на негнучких лапах, а потім почалапкав до крана й заходився хлебтати з калабані. На шосе просвистували автівки, сяючи в гарячіні, а розпалений вітер долітав від них до заправної станції. Ел залив води зі шланга в радіатор.
— Ти не гадай, що я лише з багатіями воджуся,— провадив гладун.— Просто вижити намагаюся. Чомусь ті, хто тут зупиняється, випрошують бензин або вимінюють. Можу вам показати в глибині хати оте, що на пальне і на мастило виміняв: ліжка, дитячі візки, начиння, сковорідки. Одна сім’я виміняла галон за дитячу ляльку. А що ж мені з отим усім робити — відчинити крамницю лахмітника? Один просто рвався дати мені свої черевики за галон. Якби я міг, то отримав би...— він запитливо поглянув на матір і замовк.
Джим Кейсі намочив голову, і краплі досі стікали з його високого чола, і м’язиста шия була мокра, і сорочка мокра. Він став поряд з Томом.
— Це не люди винні,— сказав проповідник.— А як би ти почувався, якби довелося самому продати власне ліжко, в якому спиш, за бак бензину?
— Та знаю я, що то не їхня провина. Усі, з ким я розмовляв, мають страшенно вагомі причини, аби з місця зірватись. Але що з країною робиться? Ось що хочу знати. Куди вона котиться? Більше нічим на життя заробити. Люди фермерством прожити не можуть. Я вас питаю: що це навигадували? Не можу ніяк уторопати. Усі, кого питаю, не можуть уторопати. Хлопець ладний із себе черевики зняти, аби сто миль проїхати. Ніяк не второпаю.
Він зняв свій срібний шолом і витер чоло долонею. І Том зняв кашкет і витер чоло. Він підійшов до шланга, намочив кашкет, витиснув його і знову надів. Мати засунула руку між планками бортів у вантажівці, вийняла олов’яний кухоль, набрала води й передала бабці та дідові, які сиділи нагорі. Вона стала на приступку й подала кухля дідові, але той лише відпив, а потім захитав головою, відмовляючись пити далі. Старечі очі подивилися на матір з болючим подивом, перестаючи впізнавати.
Ел увімкнув мотор і повів вантажівку до заправки.
— Наливай бак. Вона до семи вміщує,— сказав Ел.— Але не більше за шість, а то проллється.
Гладун уставив шланг у бак.
— Ні, сер,— промовив заправник.— Просто не знаю, до чого країна дійде. Допомоги оці всі з безробіття і все таке.
— Багато де я в країні був,— сказав Кейсі.— Усі про це питають. Куди ми йдемо? А як на мене — нікуди. Завше в дорозі. Знай собі йдеш і йдеш. Чом про це не поміркувати? Повсякчас ідуть. Люди з місця зірвалися. Ми знаємо чому і знаємо як. Доводиться їм їхати. Ось чому люди їдуть. Кращого шукають, ніж те, що зара’ мають. Прагнучи і потребуючи, вони це отримують. Вони не чекають, доки їм на тарілочці принесуть. Ось він, біль, що примушує людей, як скажених, боротися. Я по всіх усюдах бував, чув, скрізь говорять, як ти.
Гладун накачав бензину, і ввімкнулася стрілка циферблата, показуючи суму витрат.
— Так, але ж куди ми котимося? Ось що хочу знати.
Том роздратовано втрутився:
— Ну, ти ніколи не дізнаєшся. Кейсі ж намагається тобі втовкти, а ти ніяк. Набачивсь я таких, як ти. Ніц не роблять, лиш одне співають, лазаря тягнуть: «І куди ж ми котимося?» Ти й знати не хоч’. Країна з місця зірвалася, люди їдуть. А скільки їх помирає, не діставшись. Мо’, й ти скоро помреш, а ніц не взнаєш. Набачивсь я під зав’язку таких, як ти. Ніц знати не хочте. Просто співаєте як колискову: «І куди ми котимося?»