— Скажи їм — запрошуємо,— мовила вона.— Скажи їм: ласкаво просимо.
Том з’їхав з дороги, зупинив вантажівку в полі поруч з машиною. Люди мало не вивалилися з вантажівки; Руті з Вінфілдом зістрибнули надто швидко й заверещали, бо відсиджені ноги наче голками поколювало. Мати одразу взялася до роботи. Відв’язала тригалонне відро од вантажівки й підійшла до дітей, які пищали.
— Тепер ходіть-но по воду — отуди. Чемно попросіть. Скажіть: «Будь ласка, чи не дозволите нам набрати звідси відро води?» І не забудьте подякувати. Назад удвох несіть, допомагайте одне одному, аби не розхлюпати. А як побачите хмиз, несіть сюди.
Діти, притупуючи, попрямували до халупи.
У наметі повелися трохи збентежено, і розмова припинилася, не встигнувши початися.
Батько спитав:
— Люди добрі, ви не з Оклахоми?
Ел, стоячи біля машини, подивився на номери:
— Канзас,— сказав він.
Худий чоловік відповів:
— Ми з Ґалени, неподалік. Я — Вілсон, Айві Вілсон.
— Ми Джоуди,— відповів батько.— Ми з околиці Саллісо.
— Що ж, раді знайомству з вами,— сказав Айві Вілсон.— Сейрі, це Джоуди.
— Я збагнув, що ви не з Оклахоми. Говорите по-дивному, не так, як ми,— я не дорікаю, ви ж розумієте.
— Кожен по-своєму вимовляє,— сказав Айві.— В Арканзасі говорять так, а в Оклахомі інак. А ще ми бачили леді з Массачусетсу, так вона зовсім не так, як інші, говорила. Узагалі не розібрати її.
Ной, дядько Джон і проповідник почали розвантажувати машину. Вони допомогли дідові злізти, зсадовили його, а він безвільно сів, утупившись перед собою.
— Діду, вам недобре? — спитав Ной.
— Чорт, ти правий,— мляво відповів дідо.— На пшик перевівся, гірше, ніж у пеклі.
Сейрі Вілсон обережно й тихо підступила до нього.
— Чи погодилися б ви піти до нашого намету? — спитала вона.— Ляжете там на матрац, відпочинете.
Він подивився на неї, почувши м’який голос.
— Ну ж бо,— промовила вона.— Ходіть трохи відпочити. Ми вас відведемо.
Зненацька дідо заплакав. Його підборіддя здригалось, а крізь міцно стиснуті зморшкуваті губи вихоплювалися хрипкі схлипи. Мати кинулася до діда та обняла. Вона допомогла йому звестися; неньчина широка спина напружилася, і жінка наполовину довела, наполовину дотягнула діда до намету.
— Він, мабуть, сильно заслаб,— сказав дядько Джон.— Ніколи раніше з ним такого не було. За весь свій вік не бачив, аби він рюмсав.
Він стрибнув на вантажівку й скинув згори матрац.
Мати вийшла з намету й підійшла до Кейсі.
— Ви доглядали хворих,— сказала вона.— Дідо заслаб. Чи не хочете подивитися, що з ним?
Кейсі швидко попрямував до намету й зайшов туди. На землі лежав двоспальний матрац з акуратно розкладеним коцом; стояла маленька олов’яна плитка на залізних ніжках, у ній спалахував нерівний вогонь. Відро води, дерев’яний ящик з наїдками, а на столі коробка — от і все. Присмеркове світло рожево просвічувало крізь тканину намету. Сейрі Вілсон уклякла біля матрацу, де лежав дідо. Його розплющені очі дивилися нагору, на щоках спалахували рум’янці. Він тяжко дихав.
Кейсі стиснув худе старече зап’ястя своїми пальцями.
— Почуваєтеся трохи втомленим, так, діду? — спитав він.
Пильно розплющені очі почали шукати мовця, але не знайшли. Вуста намагалися щось сказати, та не могли. Кейсі відчував пульс; він випустив зап’ястя й поклав свою руку на чоло дідові. У старечому тілі почалася боротьба, ноги неспокійно засмикалися, руки заворушились. У діда вихопилася ціла низка нечітких звуків, в яких було не розрізнити слів, а обличчя під колючою сивою щетиною запашіло вогнем.
Сейрі Вілсон стиха промовила до Кейсі:
— Знаєте, що тут не так?
Він подивився на зморшкувате обличчя, на якому палали очі.
— А ви?
— Я... гадаю, що так.
— Що? — спитав Кейсі.
— Можу помилятися. Не хочу дарма говорити.
Кейсі подивився на червоне обличчя, яке смикалося.
— Ви маєте на увазі, що він... Його грець ухопив?
— Сказала б, що так,— відповіла Сейрі.— Я вже тричі таке бачила.
Ззовні долинали звуки роботи — рубання дров, брязкання каструль. Мати зазирнула за відслону.
— Бабця хоче прийти. Як гадаєте — хай?..
Проповідник відповів:
— Та вона галасу наробить, як не пустимо.
— Як гадаєте: він нічо’? — спитала мати.
Кейсі поволі похитав головою. Мати мигцем глянула на старече обличчя, налляте кров’ю, яке боролося за життя. Вона вийшла надвір, і зовні почувся її голос:
— Він нічо’, бабуню. Просто трохи спочиває.
Але бабця похмуро відповіла:
— Е ні, зайду. Він хитрющий, диявол. Ніколи не вгада’ш.— І вона почовгала, відкинувши заслону. Стала над матрацом і подивилася вниз.
— Що з тобою таке? — зажадала вона відповіді від діда.
Його очі знову стали шукати мовця, а вуста заворушилися.
— Він приндиться,— мовила бабця.— Кажу ж тобі: хитрющий. То вранці заходився п’ятами накивати, аби з нами не їхати. Потім стегно звихнув — боляче йому,— додала вона з презирством.— Він просто приндиться. Я й раніше бачила, як він ні до кого не озивався.
— Не приндиться він, бабуню,— м’яко сказав Кейсі.— Він занедужав.
— Ой! — вона зирнула на діда.— І тяжко занедужав?
— Дуже тяжко, бабуню.
На мить вона завагалася, не знаючи, як учинити.
— Ну,— швидко заговорила вона,— а чом ти не молишся? Проповідник ти чи хто?
Кейсі схвильовано нахилився до діда й стиснув йому зап’ястя.
— Я ж уже казав, бабуню. Не проповідник я більш.
— Усе ’дно молися,— наполягала вона.— Ти ж напам’ять зна’ш.
Бабця перевела очі й зупинила зір на Сейрі.
— Молитися не хоче,— сказала вона.— А я колись розповідала тобі, як Руті молилася, коли ще пуцьвірінком була? Каже: «На своє лягаю ложе, спаси душу мою, Боже. Прийшла назад — ой лишечко! — подівся десь пиріг. І бідний, бідний песик голодний спати ліг. Амінь». Он як вона робила.
Якийсь перехожий заступив сонце, відкинувши тінь на полотно намету.
Дідо, здавалося, щосили опирався, здригаючись усіма м’язами. Раптом він скоцюрбився, як від удару. Лежав непорушно, більше не дихаючи. Кейсі подивився старому в обличчя і побачив, що воно стало зчорна-шарлатним. Сейрі торкнулася плеча Кейсі. Вона зашепотіла:
— Язик у нього, язик у нього, язик у нього.
Кейсі кивнув:
— Стань спиною до бабці.
Він розімкнув стиснуті щелепи і поліз пальцями старому до піднебіння, щоб витягти язик. І коли він вивільнив язик, з горла у діда вихопився хрипкий подих, який перейшов у ридання. Кейсі підняв із землі лозинку і притиснув нею язика, вслухаючись у рвучке хрипке дихання.
Бабця підстрибувала, як курча.
— Молися,— проказувала вона.— Ану молися. Молися, кажу тобі.
Сейрі намагалась її втримати.
— Молися, ти, клятий! — кричала бабця.
Кейсі зирнув на неї. Хрипке дихання скреготіло, ставало все гучнішим і дедалі більше вривалося.
— Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім’я Твоє...
— Слава! — закричала бабця.
— ...нехай прийде Царство Твоє... нехай буде воля Твоя... як на небі, так і на землі.
— Амінь.
Довгий рвучкий подих вихопився з роззявленого рота, а потім вуста хрипко втягли повітря.
— Хліб наш насущний дай нам сьогодні. І прости нам...
Дихання урвалося. Кейсі глянув на діда: у того очі були гострі, глибокі, проникливі, з безтурботним знанням дивилися на всіх.
— Алилуя! — сказала бабця.— Продовжуй.
— Амінь,— сказав Кейсі.
Бабця замовкла. А за наметом припинилися всі звуки. По шосе промайнуло авто. Кейсі вкляк навколішках біля матраца. А люди за наметом вслухалися, шукаючи знамення в умиранні. Сейрі взяла бабцю за руку й вивела з намету, а стара вийшла, високо піднявши голову, з гідністю. Вона підійшла до кревних, високо тримаючи голову. Сейрі повела її до матраца, що лежав на землі, й посадила на нього. А бабця дивилася перед собою з гордістю, тому що тепер була на видноті. З намету не долинало ні звуку, і нарешті Кейсі вийшов, одкинувши заслону.