Батько тихо запитав:
— Що то було?
— Удар,— відповів Кейсі.— Одразу удар, і все.
Життя знову вступило в свої права. Сонце торкнулось обрію, і куля світла перетворилася на плескавицю. Уздовж дороги зачувся гуркіт величезних червонобоких вантажівок. Вони загуркотіли по дорозі, трохи здригнувши землю, і з вихлопних труб вихоплювався синій дим; пахло дизельним мастилом. Кожну вантажівку вів шофер, а його напарник спав на двоярусному ліжку нагорі. Але вантажівки не зупинялися; вони гриміли день і ніч, і земля здригалася під їхнім тяжким маршем.
Сім’я стала єдиним цілим. Батько присів на землю, і дядько Джон сів з ним. Тепер батько був головою родини. За ним стала мати. Ной, Том і Ел сіли навпочіпки, а проповідник спочатку сів з ними, а потім приліг, спираючись на лікоть. Конні й Ружа Шаронська стали трохи далі. Тепер Руті з Вінфілдом, які повернулися, несучи відро води і грюкаючи ношею, відчули зміну; вони притишили ходу, поставили відро і тишком-нишком заховалися за неньчину спину.
Бабця сиділа гордовито, тримаючись холодно, доки група не стала в зборі й на жінку ніхто не дивився, а потім лягла на землю, затуливши обличчя рукою. Червоний присмерк осявав землю полум’яними загравами, так, що постаті всіх заяскравіли у смерканні, а очі заблищали, віддзеркалюючи небокрай. Надвечір’я збирало світло скрізь, де могло.
— Це сталося в наметі містера Вілсона,— сказав батько.
Дядько Джон кивнув:
— Він надав свій намет.
— Файні дружні люди,— м’яко сказав батько.
Вілсон стояв біля свого зламаного автомобіля, а Сейрі сіла поряд з бабцею на матрац, але стереглась, аби не торкнутись її.
— Містере Вілсоне! — покликав батько.
Той поволі наблизився до гурту й присів поряд, а Сейрі підвелася й стала поруч з Вілсоном.
— Дякуємо вам, люди добрі,— сказав батько.
— Для нас честь допомогти,— відповів Вілсон.
— Ми вам довіку зобов’язані,— сказав батько.
— Смерть не зобов’язує,— заперечив Вілсон, і Сейрі вторувала за ним:
— Ніколи не зобов’язує.
— Я вам поремонтую машину,— сказав Ел,— ми з Томом візьмемося.
Й Ел був гордий, що може віддячитися за родину.
— Нам потрібно трохи допомоги,— Вілсон зізнався, що зобов’язаність таки не зашкодить.
— Тре’ розрахувати, як і що робити,— сказав батько.— Є закон такий. Маємо повідомити про смерть, а коли це зробимо, влада або сорок доларів злупить, або поховає як жебрака.
— Ніколи ми не були жебраками,— втрутився дядько Джон.
А Том додав:
— Мо’, нам тре’ дізнатися. Раніше ж нас із землі не виганяли.
— Ми чисті як скельця,— сказав батько.— На нас не можуть покласти жодної провини. Ми ніколи не брали нічо’, за що не платили б, ніколи не вимагали нічо’, ніколи не користалися чужою доброчинністю. Коли з Томом біда сталася, ми високо голову тримали. Чинили так, як будь-хто повинен.
— То що нам робити? — спитав дядько Джон.
— Коли зробимо так, як закон каже, влада тіло забере. У нас усього сто п’ятдесят доларів. За похорон діда вони сорок візьмуть — тоді або Каліфорнії не дістанемось, або діда поховають як жебрака.
Чоловіки стурбовано заметушилися, вивчаючи землю, яка темніла в них під ногами.
Батько стиха промовив:
— Дідо сам поховав свого татка, власними руками, гідно зробив, і власною лопатою насипав йому могилу. Тоді час був такий, що людину міг ховати власний син, а син мав право поховати свого батька.
— Тепер інші закони,— сказав дядько Джон.
— Іноді доводиться закон обходити,— відповів батько.— Іноді не до пристойності. Багато є випадків, коли закон обходиш. Коли Флойд на втіках був, ховався, мов звір дикий, закон казав, що ми повинні його видати,— ніхто не видав. Іноді тре’ перетрусити закон. Я кажу, що маю право поховати свого рідного татка. Хтось ще щось додасть?
Проповідник підвівся на ліктях.
— Закон міняється,— сказав він,— а потреби лишаються. Ти маєш право чинити так, як повинен.
Батько обернувся до дядька Джона:
— У тебе теж є право сказати. Щось маєш проти?
— Ні слова проти,— відповів дядько Джон.— Та це виходить, ніби ховаємось, як нічні злодії. Дідо, коли живий був, на весь світ себе славив — як стріляв.
Батько засоромлено відповів:
— Ми не можемо зробити так, як дідо робив. Нам тре’ Каліфорнії дістатися, доки гроші не спливли.
Том втрутився:
— Іноді так буває: працюють люди, відкопають небіжчика, а потім страшенний галас здіймають — мовляв, людину вбили. У документах більше цікавить мертвяк, ніж живий. До пекла підуть, аби весь підспідок вивідати: хто це був, та як помер, та від чого помер. Давайте напишемо записку і в пляшку закоркуємо та до могили дідової покладемо: хто він був, як помер і чому тут поховали його.
Батько кивнув:
— Ну гаразд. Але тре’ гарним почерком написати. Діду буде не так самотньо там, під землею, як знатиме, що тут його ім’я написали, а то лежав би старий самотньо в пітьмі. Хтось ще скаже?
Гурт мовчав.
Батько обернувся до матері:
— Хто його поховає?
— Я,— відповіла мати.— Але хто вечерю готуватиме?
Сейрі Вілсон озвалася:
— Вечерю я подам. А ви йдіть. Ми з вашою старшою дівчиною зготуємо.
— Ми такі вам вдячні — сказала мати.— Ною, принеси барильця, вибери звідти найліпшої свинини. Вона ще не до кінця просолилась, але смакуватиме.
— У нас є півмішка картоплі,— сказала Сейрі.
— Дай мені дві монети по п’ятдесят центів,— сказала мати.
Батько поліз до кишені й подав жінці срібло. Неня знайшла тазик, наповнила його водою і пішла до намету. Там була майже непроглядна темрява. Сейрі зайшла і запалила свічку, устромила її просто в ящик, а потім вийшла. Якусь мить мати дивилася на померлого старого. І тоді, охоплена жалем, вона відкраяла собі від фартуха смужку і підв’язала дідові щелепу. Розправила покійному ноги, схрестила йому руки на грудях. Вона опустила йому повіки і поклала на кожну срібну монету. Застебнула йому сорочку і вмила лице.
Сейрі зазирнула і спитала:
— Може, вам допомогти?
Мати поволі підняла голову.
— Заходьте,— сказала вона.— Хотіла побалакати з вами.
— У вас хороша старша дівчинка,— мовила Сейрі.— Стільки начистила картоплі. Чим мені допомогти?
— Я збиралась обмити діда,— сказала мати,— але не маю іншої одежі, щоб перевдягти. У вас ковдра пошматована. А з клаптика ніколи смертного запаху не вигнати. У нас пес аж гарчав і трусився, коли понюхав матрац, на якому моя мати вмерла, а з її смерті два роки минуло. Ми загорнемо його у вашу ковдру. У нас є для вас інша.
Сейрі заперечила:
— Не треба так казати. Ми пишаємося тим, що допомогли вам. Мені давно вже не було так затишно на душі, як ото тепер. Людям треба допомагать.
Мати кивнула.
— Правда,— сказала вона і довго вдивлялася в старе щетинисте обличчя з підв’язаною щелепою; срібні монетки на повіках блищали у вогнику свічки.— Він на себе не схожий. Тре’ його загорнути.
— Ваша паніматка добре трималася.
— Ну, вона така стара,— відповіла мати,— може, до ладу і не втямила, що сталося. Може, і потім ніколи не втямить. А крім того, у нас люди горді. Мій батько, бувало, казав: «Зламатися будь-хто може. Але людина має вистояти». Ми завше тримаємося.
Вона акуратно загорнула в ковдру ноги і плечі діда. Відігнула куток ковдри, як каптур, і низько насунула небіжчикові на обличчя. Сейрі простягла їй дюжину довгих шпильок, і мати ретельно та щільно заколола ковдру по краях. Нарешті неня підвелася.
— Ні, похорон не буде поганим,— сказала вона.— У нас є проповідник, він його проведе, і всі друзі в зборі.— Раптом вона хитнулась, і Сейрі підтримала її, заспокоюючи.— Це просто до сну хилить,— вибачливо пояснила мати.— Ні, зі мною нічо’ такого. Ми всі так готувалися, такі заклопотані були, ви ж бачили.