Шофер ковзнув очима по обличчю Джоуда, намагаючись запам’ятати його.
— Я ніколи не питав тебе ні про що таке,— сказав він.— Моє діло сторона.
— Можеш розплескати про це по всіх барах отут.— Він посміхнувся.— Ну, бувай, приятелю. Ти хороший хлопець. Але послухай: як ти побув хоч деякий час за ґратами, то по запаху відчував би, хто про що питає,— одразу смаленим запахне. Варто було тобі спершу запитати, й от твою пастку викрито.
Джоуд ляснув долонею по металевих дверях.
— Дякую, що підвіз,— сказав він.— Бувай.
Він відвернувся і вийшов на шлях. Якусь мить водій мовчки дивився йому вслід, а потім закричав:
— Хай щастить!
Джоуд помахав рукою не обертаючись. Потім мотор загув, шестерні заклацали, і величезна червона вантажівка важко рушила з місця.
Розділ 3
етонне шосе було облямоване стежинкою переплутаної, переламаної, сухої трави, суцвіття обважніли,— вівсяна борода чіплялася за собачу шерсть, а китник чигав, аби вхопитися за ковтуни на кінській шкурі, й конюшина намагалася вчепитися в овечу вовну; приспане життя очікувало, щоб розроститися, розвіятися, кожна насінина, озброївшись, чекала на такі зміни: переплітала стрілки і парашути на вітрі, списи й маленькі кульки з шипами — і все чекала на тварин і вітер, на чоловічі штани і манжети або на пелену жіночої спідниці,— усі безрушні, але озброєні знаряддями, як і раніше, і кожне напоготові.
Сонячне проміння впало на землю й зігріло її, і в затінку під травою заворушилися мурахи і, пантруюючи їх, мурашині леви; коники, готові стрибати в повітря і за мить розпростувати свої жовті крильця; мокриці, схожі на маленьких панцерників, яким не сидиться на численних кволих ніжках. А по траві узбіччям дороги повзла сухопутна черепаха, повільно тягнучи свій опуклий панцир над травою: жорсткі лапи тварини з жовтими пазурами поволі продиралися крізь траву, не йшли, а саме продиралися. Ячмінне насіння ковзало по панциру, пуховинки конюшини падали на нього і скочувалися на землю. Роговий дзьоб у черепахи був піврозтулений, і тварина пронизливим, глузливим поглядом дивилася з-під жорстких поморщених надбрівних дуг просто перед собою. Вона наближалася, лишаючи по собі столочену траву, а перед твариною, наче гора, виріс дорожній насип. На мить черепаха зупинилася, звівши голову. Тварина моргнула й глянула вгору, потім униз. Нарешті вона почала підніматися по насипу. Передні пазуристі лапи витягнулися вперед, але черепаха втягла їх. Задніми лапами вона підштовхнула панцир і пошкребла по траві та ріні. Що крутішим ставав насип, то одчайдушніше боролася з ним черепаха. Витягнуті задні лапи ковзалися, підштовхуючи панцир, і ороговіла голова на шорсткій шиї стирчала вперед. Потроху панцир подолав насип, доки нарешті виліз на бетонний парапет чотири дюйми завдовжки, що перетнув черепасі шлях. Так, нібито вони діяли незалежно одна від одної, задні лапи проштовхнули тіло далі. Висунута голова визирнула з-за стіни на широку гладінь бетонного шосе. Тепер лапи, учепившись на верху стіни, напружилися, і панцир повільно поліз нагору й наполовину опинився на стіні. Черепаха відпочивала. Руда мураха забігла в панцир, у м’якоть усередині, й раптом голова і лапи сховалися, лускатий хвіст утягнувся. Руду мураху розчавило між тілом і лапами. А вівсюгова китиця, причеплена до лапи, теж потрапила в панцир. Довго черепаха лежала нерухомо, а потім висунула шию, і глузливі старечі очі поглянули похмуро, хвіст і лапи витягнулися. Задні лапи почали працювати напружено, як слонові ноги, і панцир піднявся, передні лапи опинились у повітрі. Усе вище й вище — і задні лапи підштовхнули панцир, точка рівноваги змістилась, і передня частина тулуба сковзнула вниз, передні лапи дряпонули асфальт, і черепаха встала. А вівсюгова китиця обвилася довкруж її передньої лапи.
Тепер іти було легко, і лапи працювали, і панцир похитувався з боку в бік. Раптом виринув седан, за кермом якого сиділа жінка літ сорока. Вона побачила черепаху і круто звернула праворуч, колеса завищали, здійнялася курява. Два колеса на секунду відірвалися від землі й зупинилися. Машину занесло назад на дорогу, і седан поїхав далі, але повільніше. Черепаха спочатку сховала голову й лапи в панцир, але негайно ж поквапилася далі, тому що бетон обпікав її.
А далі наблизилася легка вантажівка, і коли вона під’їхала ближче, шофер побачив черепаху і звернув убік, просто на неї. Переднє колесо машини вдарило по краю панцира, підкинуло черепаху вгору, ніби кістяну фішку, закрутило, наче монету, і скинуло з шосе. Вантажівка поїхала далі своєю дорогою праворуч. Лежачи на спині, черепаха довго не визирала з панцира. Але нарешті її лапи заборсалися в повітрі, намагаючись знайти опору. Передня лапа схопилася за шмат кварцу, і помалу панцир з’їхав на узбіччя та перевернувся. Вівсюгова китиця відліпилась, і три стрілчасті насінинки встромилися в землю. І коли черепаха поповзла вниз насипом, її панцир нагорнув на ті насінинки шар землі. Черепаха занурилася в дорожній пил і почеберяла, малюючи своїм панциром хвилясті неглибокі траншеї в куряві. Глузливі старечі очі дивилися прямо вперед, роговий дзьоб був піврозтулений. Її жовті пазури продряпували пил.
Розділ 4
оли Джоуд почув, що вантажівка рушила і, набираючи швидкість, поїхала, а земля запульсувала під гумовими поштовхами шин, він зупинився, озирнувся і дивився, доки вона не зникла. Коли машина щезла з очей, він досі дивився в далечінь і синє райдужне повітря. Він задумливо вийняв пінту з кишені, відкрутив металевий корок і обережно ковтнув віскі, запустивши язик у шийку пляшки, а потім облизав губи, щоб ухопити кожний аромат, який міг вислизнути від нього. Він спробував повторити: «Тут ми висмикнули негра-крутня...» — але це все, що міг пригадати. Нарешті він повернувся й подивився на стежку, яка йшла просто через поля. Сонце припікало, і не було вітру, щоб перемішати просіяний пил. Дорога була поорана борознами, де пил скотився й осів за колією від коліс. Джоуд зробив кілька кроків, і пластівці пилу бризнули вгору перед його новими черевиками, і жовтизна зникла під сіриною.
Він нахилився і розв’язав шнурки, спочатку скинув один черевик, а потім другий. А потім розходив вологі ноги в спекотному сухому пилу, доки між ніг не потекли струмочки і шкіра на ногах не підсохла. Він зняв пальто і загорнув у нього черевики, а згорток засунув під пахву. І попрямував далі, здіймаючи перед собою куряву, лишаючи по собі хмарину, що низько стелилася за спиною.
Праворуч дорога була обгороджена — два ряди колючого дроту на вербових кілках. Кілки криві, кепсько обтесані. Якщо проміжки були на належній висоті, дріт лежав там, а якщо ні — був просто прикручений до стовпа з іржавим охвістям звичайної дротини. За огорожею лежала кукурудза, побита вітром та спекою, і пазухи її листя, відділені од стебла, були вщерть наповнені пилом.
Джоуд почимчикував далі, тягнучи за собою хмару куряви. Трохи далі він побачив опуклий панцир черепахи, яка повільно повзла крізь пил, її лапи уривчасто смикалися. Джоуд зупинився, щоб подивитися на це, і його тінь упала на черепаху. Голова й лапи одразу ж сховалися, короткий товстий хвіст втягнувся вбік, під панцир. Джоуд підняв черепаху та перевернув. Спина брунатно-сіра, як пил, але знизу живіт кремово-жовтий, чистий і рівний. Джоуд витягнув згорток під руку, погладив пальцями гладкий нижній щиток і притиснув до себе. Цей щиток був м’якший, ніж задній. Луската голова висунулась і спробувала поглянути на палець, а лапи шалено засмикалися. Черепаха зросила Джоудові руку, марно борючись у повітрі. Джоуд перевернув її вниз лапами і загорнув тварину в піджак разом з черевиками. Він відчував, як черепаха щосили борсається й метушиться під пахвою. Чоловік прискорив ходу, ступаючи в дрібний пил.
Попереду, біля самої дороги, худа запилена верба кидала на землю строкату тінь. Джоуд раніше бачив її, жалюгідне гілля простяглеся над дорогою, обтяжене листя пошарпалось і було вбоге, як линяла курка. Джоуд весь змокрів од поту. Його синя сорочка потемніла на спині й під пахвами. Він потягнув за козирок кашкета, зім’яв усередині, зламавши картонну прокладку, і тим остаточно зіпсував головний убір, що вже ніколи не матиме вигляду новенького. І його кроки пришвидшились, наближаючись туди, де далека верба кидала тінь. Він знав, що під вербою буде тінь, якщо не від гілля, то від стовбура, бо сонце вже минуло зеніт. Гаряче проміння обпалювало Джоудову потилицю, а в голові злегка паморочилося. Він не міг бачити коріння дерева, бо верба росла з маленької низини, де вода трималася довше, ніж на рівнині. Джоуд прискорив ходу проти сонця і почав спускатися схилом. Раптом він пішов повільніше, тому що затінок під гіллям був уже зайнятий. На землі сидів чоловік, притулившись до стовбура дерева. Його ноги були схрещені, й боса права ступня трохи не діставала до голови. Він не чув, як наблизився Джоуд, бо врочисто насвистував мелодію. Його витягнута нога поволі рухалася вгору і вниз, у такт. Це був не танцювальний ритм. Чоловік перестав насвистувати і заспівав тоненьким тенорком: