На другому кінці стійки — плита, горщики з рагу, картоплею, тушковане м’ясо, ростбіф, печеня зі свинини, сіра смажена свинина — усе готове до нарізки скибочками.
За прилавком Мінні, або Сьюзі, або Мей середнього віку, волосся закручене, спітніле обличчя підфарбоване й напудрене. Відгукується на замовлення м’яким низьким голосом, а кухарю переказує верескливо, як павич. Витирає стійку круговими рухами, полірує великі блискучі кавники. Кухаря звуть Джо, або Карл, або Ел, він розпарений, у білому халаті та фартуху, на блідому чолі під білим кухарським ковпаком — намистинки поту; похмурий, неговіркий, мигцем зиркає на кожного нового клієнта. Витираючи сковорідку, чвохає на неї гамбургер. Стиха повторює замовлення Мей, шкребе сковорідку та протирає ганчіркою. Похмурий і мовчазний.
Мей — це ланцюжок; усміхається, але сама дратується, от-от спалахне. Усміхається, але дивиться крізь вас, якщо тільки ни не водій вантажівки. Вони як кістяк усього. Де зупиняються вантажівки — там і клієнти. Водіїв вантажівок не надуриш — вони стріляні горобці. Вони приносять замовлення. Вони все знають. Як подаси їм несвіжу каву, вони більше не заїдуть — а це ж кістяк усього. Обслужиш як слід — відвідуватимуть ще. Водіям вантажівок Мей усміхається від душі. Вона трохи вигинається назад, поправляє волосся, тримаючи руки так, аби перса здіймалися, натякає на розвагу, на великі часи, на велике майбутнє, на великі жарти. Ел ніколи не озивається. Він ніколи не є ланцюжком. Іноді ледь усміхається з жарту, але ніколи не сміється. Іноді погляне на Мей, зачувши ласку в її голосі, а потім заходиться шкребти сковороду лопаткою, переливає олію в жолобки навколо плити. Він кладе на одну половинку розрізаної булочки м’ясо, а другу поливає розтопленим маслом, гострим соусом і маринадом. Тримаючи булку, підсуває лопатку під тонку скибку м’яса, перевертає, кладе на намаслену половинку і чвохає гамбургер на тарілку. Чвертки маринованих огірочків з кропом, дві маслини — на додачу до сендвіча. Ел пускає тарілки по плиті, наче метає кільця. Вишкрібає сковорідку лопаткою і понуро спостерігає за казанком з рагу.
Автомобілі ідуть по шосе 66. Номерні знаки — Массачусетс, Теннессі, Род-Айленд, Нью-Йорк, Вермонт, Огайо. Ідуть на захід. Фешенебельні машини, долають шістдесят п’ять миль за годину.
А ось один з тих «кордів» тягнеться. Наче труна на колесах.
Але, Ісусе, як вони їздять!
А от «ласаль». Ну то й що мені до того. Я не лихач. З мене й «ласаля» годі.
Як так надимаєшся, то чом би й «кадилак» не спробувати? Трохи більший, трохи швидший.
Я б собі «зефір» узяв. Хай не так престижно, але класну швидкість витиснеш.
Дайте мені «зефір».
Ну, сер, ви можете сміятись, але я візьму «б’юїк-п’юїк».
Це непогано.
Але, чорт забирай, «зефір» стільки витрачає, сил не лишається. Де в нього міць?
Мене не обходить. Не хочу цього Генрі Форда. Не до душі мені це. Ніколи цим не їздив. У мене брат на заводі працював.
Варто до нього дослухатися.
Ну, «зефір» просто монстр.
Великі автомобілі на шосе. Млосні, зморені спекою дами — маленькі галактичні ядра, довкола яких обертаються їхні незмінні супутники: креми, мазі, косметика в слоїчках, різні кольори — чорний, рожевий, червоний, білий, зелений, срібний — для зміни барви волосся, очей, губ, нігтів, брів, вій, повік. Ефірні олії, трави, пігулки — для травлення. Сумки, набиті пляшками, шприцами, пілюлями, присипками, водичками, змазками — щоб злягання було без ризику, без запаху і без наслідків. І це ще не рахуючи одягу. Чортова кара!
Зморшки втоми під очима, зморшки незадоволення, що біжать з кутиків уст; відвислі груди в бюстгальтерах, схожі на маленькі гамаки; животи і стегна, обтягнуті гумою. І роти, які тяжко дихають; і похмурі очі, які терпіти не можуть ні сонця, ні вітру, ні землі; яким не до смаку ні їжа, ні втома; які ненавидять час, котрий рідко додає їм краси, та завжди додає старості.
Поряд з ними — маленькі пузаті чоловіки у світлих костюмах і панамах; чисті, рожеві чоловіки з очима, що дивляться розгублено, схвильовано, тривожно. Хвилювання — бо розрахунки не сходяться; зголоднілі за безпекою і спокоєм, відчувають, що речі зникають з лиця землі. У петлицях — значки лож і клубів за інтересами — місць, куди можна піти й розвіятися поміж таких самих стурбованих людців, заспокоюючи себе тим, що бізнес — це шляхетний фах, а не ритуальна крадіжка; що ділові люди розумні, хоча їхні звіти — маячня; що вони добрі та милосердні всупереч принципам раціонального бізнесу; що їхнє життя — багате, розмаїте, а не виснажене рутиною; і що настане час, коли вони більше не боятимуться.
І ось це подружжя теж їде до Каліфорнії; воно сидітиме у вестибюлі готелю «Беверлі-Вілшир» і заздрісно дивитиметься на людей і на гори (зверніть увагу, саме на гори й великі дерева): він — стурбованими очима, вона — хвилюючись, що сонце опалить їй шкіру. Дивитимуться на Тихий океан, і — закладаюся на сто тисяч доларів — чоловік точно скаже: «Він не такий великий, як я гадав». А вона заздритиме пухким юним тілам на пляжі. Вони виряджаються до Каліфорнії лиш по те, щоб знову повернутися додому. І вдома сказати: «Така-то була з нами за одним столом у „Трока-деро“. Вона насправді страшнюча, але одяг у неї нівроку». А він додасть: «Я говорив там з поважними бізнесменами. Кажуть: не буде в нас майбутнього, якщо не позбудемося цього хлопця в Білому домі». Або: «Чув я від одного, який точно в курсі: у такої-то сифіліс — знаєте? Знімалась у фільмі братів Ворнерів. Кажуть, що спати з усіма — це в неї такий спосіб зробити кар’єру. До чого йшла — те й отримала». Але стривожені очі все одно не знають спокою, а пухкі вуста — радості. Велика машина мчить шістдесят миль за годину.
Я хочу прохолоджувального напою.
Що ж, попереду щось таке є. Хочете зупинитися?
Гадаєте, там чисто?
Чистіше не знайти в цій Богом забутій країні.
Ну, якщо вода питна, то все гаразд.
Може, пляшка содової згодиться.
Гальма верещать, і машина стає. Розжирілий чоловік з тривожними очима допомагає дружині вилізти.
Доки вони висідають, Мей дивиться крізь них. Ел піднімає зір від своєї сковорідки і знов опускає долу. Мей — віщунка. Ці куплять пляшку содової за п’ять центів і скавулітимуть, що вона затепла. Жінка візьме шість паперових серветок, обітреться і поскидає їх на підлогу. Чоловік задихатиметься і звинуватить у цьому Мей. Жінка соптиме, начебто вчула сморід м’яса-недогнилка, а потім вони підуть і всім баляси топитимуть, ніби народ на Заході непривітний. І у Мей, коли вона наодинці з Елом, є для таких слівце. Вона зве таких лайнозадими.
А от водії вантажівок — оце сила.
Ось наближається великий транспорт. Сподіваюся, зупиниться: переб’є смак цих лайнозадих. Коли я, Еле, працювала в тому готелі, «Альбукерке», там крали як закляті. І чим дорожча машина, тим більше вони крали — рушники, срібло, мильниці. Ніяк не збагну, нащо їм усе це.
А Ел похмуро: «А звідки в них, гадаєш, оті великі машини та все це? Вони що — з ними народилися? У тебе ніколи нічого не буде».
Вантажівка, на ній водій і напарник. Як щодо того, щоб стати і випити чашку яванської кави? Я цю нору знаю.
Як там за графіком?
Та часу досхочу.
Давай, зупинімося. Тут стріляні горобці, дівка що треба. І кава добра.
Вантажівка стає. Двоє чоловіків у штанах кольору хакі — спеціально для їзди,— чоботях, куртках і військових кашкетах з блискучими козирками. Двері грюкають.
Ку-ку, Мей!
Ну, я не я буду, коли це не Великий Вілл — Щур! Відколи повернувся на цей маршрут?
Тиждень як.
Другий чоловік закидає п’ятицентовик у патефон, дивиться, як ручка опускається, а під нею ковзає та обертається диск. Лунає солов’їний голос Бінґа Кросбі: «Подякую за згадку, що серцю дорога,— від тебе біль і смуток, та тільки не нудьга». А водій вантажівки підспівує Мей на вухо: «Ти, може, й баламутка, та точно не яга».