Мей підсміюється. А хто це з тобою, Віллє? Новачок на цьому маршруті, так?
Другий кидає п’ятака у гральний автомат, виграє чотири жетони і кладе їх на стіл. Підходить до стійки.
Ну, що подати?
Чашку яванської. А це в тебе що — тортик?
Банан, вершки, ананасовий крем, шоколадний крем, а ще яблучний є.
Давай яблучний. Зажди... а що це в тебе за здоровань-пампух?
Мей піднімає і нюхає. Банановий крем.
Відріж шматок — побільше.
Другий чоловік біля автомата каже: два шматки.
Два — ось. Нові анекдоти чув, Білле?
Ну, ось один.
Ей, обережніше при леді.
Ні, цей не такий брутальний. Маленький хлопчик запізнився до школи. Учителька його пита: «Ти чого спізнився?» Хлоп’я каже: «Гонили теличку до бика». Учителька пита: «А твій батько сам не міг?» А малятко: «Аякже, батько міг, та все ж таки бик краще».
Мей регочеться, верещить зі сміху. Ел, нарізаючи цибулю на дошці, піднімає очі, якийсь час дивиться на неї, а потім знову занурюється в роботу. Водії вантажівок — оце сила. Кожен лишить Мей по чверті долара. П’ятнадцять центів за торт, ще й десять накинуть на чай. Навіть не прагнуть з нею переспати, ні.
Сидять поряд на дзиґликах, з кавових чашок стирчать ложки. Так час і минає. І Ел, протираючи сковорідки, дослухається, але не подає жодних реплік. Голос Бінґа Кросбі замовкає. Патефонна ручка зупиняється, і платівка завмирає, лягає на місце. Пурпурове світло згасає. П’ятицентовик, який примусив увесь цей механізм працювати, а Кросбі співати, а оркестр грати... п’ятицентовик падає в щілину й знаходить собі місце серед виторгу. П’ятицентовик, на противагу іншим монетам, які працюють формально, здійснив фізичну дію, примус.
Пара бризкає з носика кавника. Компресор холодильника якийсь час гуде, потім завмирає. Електричний вентилятор у кутку хвилеподібно розкручується, замітаючи кімнату теплим вітерцем. На 66-му шосе свистять авто.
— Тут нещодавно спинялася машина з Массачусетсу,— каже Мей.
Великий Білл так охоплює свою філіжанку, що ложечка застрягає між великим і вказівним пальцями. Він вдихнув гарячу каву, намагаючись охолодити її.
— Поїздила б ти зараз по 66-у. Авто з усіх усюд. На захід їдуть. Ніколи стільки не бачив. Іноді такі кралі по дорозі, що цьом.
— Вранці ми аварію побачили,— сказав напарник.— Велика автівка. Великий «кадилак», особлива модель, красунчик, низький, кремового кольору, спецзамовлення. Врізався у вантажівку. Радіатором просто наскрізь водія пробило. Дев’ятдесят миль робив, це точно. А водія кермо наскрізь пропороло, корчився, як жаба на гачку. Автівка просто персик. Красава. А тепер і за безцінь її не продадуть. Окрім водія, нікого в ній не було.
Ел відірвався від роботи:
— А вантажівка?
— О Ісусе Христе! То й не вантажівка була. Колимага, верх одпиляний, там і сковорідки, і матраци, і кури, і діти. На Захід їхала, як усі, ти ж знаєш. Оцей просвистів біля нас, дев’ятдесят на годину, на двох колесах об’їхав — а навстріч машина. Він об’їхав — а тут як у вантажівку вріжеться. Їхав так, наче надудлився. Ісусе, так у повітря все й полетіло — і постільна білизна, і кури, і діти. Один малюк загинув. У житті такого місива не бачив. Ми під’їхали. Старий, що за кермом вантажівки був, просто стояв і втупився на трупик. І ні слова не діб’єшся. Німий як стовп. Боже Всемогутній, уся дорога сім’ями комашиться — на Захід їдуть. Ніколи ще стільки не бачив. І щодня гірше й гірше. Кортить знати, звідки, чорт забирай, вони беруться?
— Цікаво, куди вони всі їдуть,— сказала Мей.— Іноді до нас завертають по бензин. Але, крім нього, мало що купують. Люди кажуть, що то крадії. Але в нас нічого просто так не валяється. Нічого в нас не крали.
Великий Вілл, жуючи свій шматок торта, подивився на дорогу крізь затягнуті сіткою вікна.
— Ну, краще майно своє все на ланцюжку тримати. А ось, по-моєму, хтось із них їде.
«Неш-седан» 1926 року втомлено повернув з дороги. Усе заднє сидіння було майже доверху завалене мішками, каструлями і сковорідками, а на самій горі під стелею підстрибували два хлопчаки. На даху автомобіля були матрац, складений намет, а жердини від нього — прив’язані до підніжки. Машина пригальмувала біля бензоколонки. Темноволосий чоловік з вузьким, як лезо сокири, обличчям повільно вийшов звідти. І двоє хлопчиків з’їхали з багажу та зістрибнули на землю.
Мей обійшла стійку і стала у дверях. Чоловік був одягнений у сірі вовняні штани й синю сорочку, з темно-синіми плямами поту на спині та під пахвами. Хлопчики були вбрані в самі комбінезони, подерті, порвані. Волосся в них було біляве і стояло сторч, від чого голівки здавалися круглими. У порах облич засів пил. Діти попрямували до брудної калюжі під шлангом і почали длубати багно пальцями ніг.
Чоловік спитав:
— Можна ми візьмемо трохи води, мем?
Лице Мей затьмарилося досадою.
— Звісно, можна.— І вона кинула через плече: — Очей зі шланга не спускатиму.
Вона спостерігала, як чоловік повільно відкручував кришку радіатора, а потім вставив туди шланг. Жінка в машині — білявка — сказала:
— Поглянь, може, тут дадуть.
Чоловік вимкнув шланг і закрутив кришку. Хлопчики взяли шланг, поставили вертикально і почали спрагло ковтати воду. Чоловік зняв темний замазаний капелюх і з дивним смиренням став перед затягнутим сіткою вікном.
— Чи дозволите ви купити у вас буханець хліба, мем?
— Тут тобі не продуктова крамниця,— відрізала Мей.— У нас хліб — для сендвічів.
— Знаю, мем.
Його смирення було наполегливим.
— Нам треба хліба, а навкруги, кажуть, і скибочки не купиш.
— Якщо все продаватимемо, то без хліба лишимося,— голос Мей уривався.
— Ми голодуємо,— сказав чоловік.
— Може, сендвічів купите? Ми хороші робимо, ще й гамбургери є.
— Ми, звісно, з великою радістю зробили б це, мем. Але не можемо. У нас на всіх лише десятицентовик.— І засоромлено сказав: — Ми зовсім на мілині.
— Ніякого хліба за десять центів у нас не купиш,— сказала Мей,— лише за п’ятнадцять.
— Боже праведний, Мей,— пробурчав у неї за спиною Ел,— ну дай їм хліба.
— Роздамо — а нову партію привезуть бозна-коли.
— Бозна-коли — ну то й чорт з нею,— сказав Ел. І похмуро задивився на картопляний салат, який розмішував.
Мей знизала наллятими плечима і глянула на водіїв вантажівок, аби показати їм, що вона не проти.
Вона тримала двері відчиненими, і чоловік зайшов туди, несучи з собою запах поту. Хлопчики протиснулися за батьком; їм у вічі одразу впали цукерки, і діти прожогом прикипіли до солодощів — не з апетиту, чи з надії, чи навіть з бажання, а просто з якогось подиву, що такі речі взагалі існують. Хлопці були однакові на зріст, зі схожими обличчями. Один почухав замурзану ногу пальцем другої. Другий щось нишком прошепотів, і обидва сунули стиснуті кулаки в кишені синіх штанців — так, що тканина напнулася.
Мей відімкнула шухляду і дістала згорточок у навощеному папері.
— Оце буханець за п’ятнадцять центів.
Чоловік насунув капелюха собі на потилицю. У відповіді звучало те ж наполегливе смирення:
— Чи була б ваша ласка врізати нам хліба на десять центів?
Ел зарикав:
— Чорт забирай, Мей, та дай їм весь.
Чоловік обернувся до Ела.
— Ні, ми купимо на десять. Ми зрозуміли, що тре’ все до цента розраховувати, інакше Каліфорнії не дістанемося.
— Можете взяти за десять,— приречено сказала Мей.
— Ми не грабіжники, мем.
— Та беріть. Раз Ел дозволя, значить, беріть.
Вона штовхнула буханець у навощеному папері через прилавок. Чоловік дістав із задньої кишені шкіряну калитку на зав’язках і став їх розмотувати. Там було напхано срібного дріб’язку і засмальцьованих купюр.
— Мо’, вас дивує, що ми так затягуємося,— мовив він.— Нам тре’ тисячі миль їхати, і хтозна, як житимемо в дорозі.
Він поліз до калитки вказівним пальцем, намацав десятицентовик і вийняв. Коли чоловік поклав монету на прилавок, то помітив, що випадково прихопив ще цент. Він збирався кинути цент назад до калитки, але раптом його погляд упав на хлопчиків, які не зводили очей з цукерок на стійці. Чоловік поволі підійшов до них. Він указав на довгі смугасті палички льодяників з м’яти-холодянки.