Мати захвилювалася:
— Як же ви нас знайдете?
— А ми цим же маршрутом поїдемо,— сказав Том.— Шістдесят шостим, прямо. Чекайте на нас біля Бейкерсфілля. Я на карті бачив. Просто туди їдьте.
— Так, але якщо вже в Каліфорнії на інший шлях виїдемо?
— Не хвилюйтеся,— заспокоїв Том матір.— Знайдемо вас. Каліфорнія ж не цілий світ.
— Це місце на карті страшенно велике,— сказала мати.
— Джоне, а ти не проти? — звернувся батько по пораду.
— Ні,— відповів Джон.
— Містере Вілсоне, машина ж ваша. Ви не проти, як мій син її поремонтує, а потім нас наздожене?
— Зовсім не проти,— відповів Вілсон.— Ви ж, люди добрі, усе для нас зробили, останнє від себе відривали. Чого ж вашому синові заперечувати.
— Ви, мо’, влаштуєтеся там на роботу, гроші якісь заробите, якщо вас не доженемо,— сказав Том.— А от якщо тут усі лишимося... Води нема, машину не зсунути. А якщо ви всі туди на роботу поїдете — грошей заробите, житло знайдете. Як вам це, Кейсі? Зі мною лишитеся чи з ними поїдете?
— Та зроблю, як вам краще, добродії,— відповів Кейсі.— Ви мене прийняли, з собою везли. Зроблю все, що можу.
— Ну, ви лежатимете на спині, весь вид мастилом завозите, як отут лишитеся,— сказав Том.
— Та хай так.
— Ну, якщо згода, то їдьмо,— сказав батько.— Ми, мо’, сто миль витиснемо, доки отаборимося.
Мати підійшла до нього.
— Я нікуди не поїду.
— Що це значить — «не поїду»? Тобі тре’ їхати. Ти повинна за сім’ю дбати.
Батько був вражений таким заколотом.
Мати підійшла до легкової машини й пошаруділа рукою під заднім сидінням. Вона витягла звідти домкрат і почала легко махати ним.
— Я нікуди не поїду,— повторила вона.
— Кажу тобі, ти повинна їхати. Ми ж усі так вирішили.
Але тепер мати була незламна і твердо стиснула вуста.
Вона промовила:
— Ви мене звідси не заберете, лише силою.— Вона знов стиснула ручку домкрата і почала поволі погойдувати.— Це ганьба тобі, старий. Бити себе не дам, плакати-голосити не буду. Я опиратимусь. І не пишайся, нібито мене подолаєш, коли заманеться. А як це й станеться, я почекаю, доки спиною до мене повернешся чи на землю сядеш, і як відром тебе тарахну. Святим Богом присягаюся, так і зроблю.
Батько безпорадно подивився на гурт.
— От зухвала,— сказав він.— Ніколи не бачив, аби вона була такою нахабою.
Руті захихотіла.
Домкрат кровожерно погойдувався в материній руці.
— Ну ж бо,— сказала мати.— Ти вирішив. Ну, спробуй, удар. Просто спробуй. Та нікуди я не поїду, а присилуєш — спати не зможеш, бо я підстерігатиму. І щойно сон тебе візьме — одразу як трісну деревиною.
— Ото нахаба,— пробурмотів батько.— А вже ж не молодка.
Уся група спостерігала за повстанням. Усі стежили за батьком, чекаючи, що його ось-ось розірве від люті. Усі стежили за його млявими руками, які мали б стиснутись у п’ястуки. І лють батька не виплеснулась, і руки в нього безсило повисли. І за мить усі зрозуміли, що мати перемогла. І мати теж зрозуміла це.
Том спитав:
— Ма’, що це з вами? Чого це вам заманулося? Яке лихо з вами сталося? Вам лячно за нас?
Неньчине обличчя пом’якшало, але погляд у неї досі лишався твердим.
— От ви вирішили, а як слід не поміркували,— сказала мати.— Хто у нас ще на світі є? Нікого нема, окрім нас. Нікого, лише сім’я. От ми поїхали — і дідо одразу на той світ пішов. А тепер просто всіх розлучити хочете...
Том скрикнув:
— Ма’, та ми ж вас ураз наздоженемо. Ми ж довго не будемо нарізно.
Мати погойдала домкратом.
— А як ми заночуємо, а ви нас не помітите і проїдете? А як ми дістанемося туди й не знатимемо, чи лишили ви про себе звістку, і не знатимемо, де про вас питатися? Дорога нам дала гіркі уроки. Бабця хвора. Вона отам на вантажівці — ось-ось на той світ потрапить. Дорога в нас ще довга і ще дасть гіркі уроки.
— Але ми могли б заробити дещо,— сказав дядько Джон.— Могли б трохи назбирати, а час прийде — й інші до нас підтягнуться.
Погляди всіх у родині звернулися до матері. Владою була вона. Вона взяла все під свою владу.
— Нічо’ доброго ці гроші нам не принесуть,— мовила вона.— Усе, що в нас є,— це сім’я, неподільна. Як зграя сіроманців нападає на корів, усе стадо має разом триматися. Мені не страшно, доки всі тут і живі — хто ще живий,— та сім’ї розбивати не дозволю. І Вілсони тут з нами, і проповідник з нами. Я нічо’ не скажу, як вони захочуть від нас поїхати, але як мої кревні захочуть... ось домкрат — буде вам, як утекти заманеться.
Тон у неї був холодним і безапеляційним. Том, заспокоюючи її, сказав:
— Ма’, ми не можемо всі отаборитися. Тут води нема. І тіні негусто. А бабці потрібна тінь.
— Добре,— сказала мати.— Далі поїдемо. І спинимося там, де вода і тінь. І... вантажівка повернеться й тебе до міста відвезе, ти там деталь купиш і повернешся. Нікуди ти не підеш по такому осонні... а я тебе самого й не пущу — якщо тебе заберуть, то ніхто ж не боронитиме.
Том зціпив зуби, а потім клацнув язиком. Він безпорадно розвів руками, і вони повисли лозинами.
— Татко,— сказав він,— якби ви підхопили її з одного боку, а я з другого, а потім усі б навалились, а бабця б згори всілася, то, мо’, ми б і приборкали її. Ну, двох чи трьох мама домкратом би прибила. Але як ви не хочете, аби вам голову розтрощили, гадаю, мама перемогла. Ісусе Христе, одна людина може всіх інших перемогти! Ви перемогли, мамо. Тільки сховайте цю штуку, доки когось нею не шандарахнули.
Мати з подивом глянула на цей залізний прут. Її руки тремтіли. Вона впустила домкрат на землю, і Том підкреслено-дбайливо підняв його та поклав назад у машину. І сказав:
— Тату, тепер розслабтесь. Еле, ти поведеш машину, поставите намет, а потім сюди повертайся. Ми з проповідником знімемо піддон. Потім постараємося в Санта-Розі знайти деталь. Мо’, і знайдемо що тре’, сьо’дні ж ще субота. Тільки скоріше, щоб ми встигли. У вантажівці є гайковий ключ і пласкогубці.
Він поліз під машину і намацав масний піддон.
— А, ось ще. Принеси мені якусь посудину — відро, щоб мастило набрати. Хай не тече.
Ел подав відро, і Том поставив його під машину та відкрутив пласкогубцями замащену кришку. Чорне мастило потекло йому на руки, доки Том відкручував кришку пальцями, а потім чорний струмок безшумно полився у відро. Ел саджав рідних на вантажівку, а за цей час відро наповнилося до половини. Том з обличчям, уже забрудненим мастилом, висунувся з-під коліс.
— Швидше повертайся! — крикнув він услід.
І він відкручував болти, доки вантажівка рушала з місця через неглибоку канаву і повзла вдалину. Том зробив по оберту на кожному болті, рівномірно ослабивши шворні, діставши запасні прокладки.
Проповідник став навколішки біля колеса.
— Чим можу зарадити?
— Нічим поки що. Скоро все мастило витече, болти звільняться, і, мабуть, тоді зніму кришку.
Том скоцюрбився під машиною, послабляючи болти гайковим ключем і обертаючи їх пальцями. Він лишив усі болти триматися на різьбі, щоб піддон не відвалився.
— Земля досі така розпечена,— сказав Том. І додав: — Слухайте-но, Кейсі, ви щось останні дні були страшенно тихий. Що, Господи Ісусе, таке? Як я вперше вас побачив, ви по півгодини розводилися. А тут за пару днів десятка слів не сказали. Що з вами — скисли?
Кейсі лежав на животі, зазираючи під машину. Однією рукою він підтримував щетинисте підборіддя. Капелюха проповідник відсунув на потилицю так, що криси аж загривка торкалися.
— Я все життя наговорився, як проповідником був,— сказав він.
— Так, але ж ви й розумне дещо говорили.
— Усе переймаюся,— сказав Кейсі.— Навіть не уявляв, коли був проповідником у нашому краю, що настільки свідомо грішив у нашому краю. Якщо я більше не проповідуватиму, то маю одружитися. Бо, Томмі, плоть спокою не дає.
— Мені теж,— відповів Том.— Я, як вийшов з Макалістера, оскаженів. Зняв якусь курву, повію справжню, ну й засадив їй. Не скажу вам, що потім було. Нікому не скажу.