Кейсі засміявся:
— Та знаю, що потім було. Я одного разу до пустелі пішов, усамітнився, а коли повернувся, зі мною така ж дурня сталася.
— Чорт забирай, оце було! — мовив Том.— Ну, грошики я зберіг, але дівча змусив попотіти. Подумала, що я здурів. Тре’ було заплатити, та в мене за душею лише п’ять баксів було. Вона сказала, що і грошей не хоче. Ось, накреніть тут і поверніть. Я перехоплю і відверну. Тоді ви відверніть болт, а далі легко піде. Обережно, це прокладка. Бачите, уся відстає. Вона на чотирьох циліндрах тримається. Одного разу я таке розбирав. Корінні підшипники величезні, як дині. Зараз — відкручуйте її і тримайте. Угору полізьте і діставайте, якщо прокладка не застрягла, то легко піде. Ось!
Масний піддон лежав на землі, й у дірках ще було трохи мастила. Том заліз пальцями в одну зі свердловин і виколупав огребки бабіту.
— Ось,— мовив він і повернув бабіт пальцями.— Вал стоїть догори дригом. Поверніться: за спиною кривошип. Принесіть його. Провертайте, доки не скажу.
Кейсі підвівся, знайшов кривошип і приладнав його.
— Готово?
— Давайте... тепер легше... ще... ще... ось там.
Кейсі став навколішки й знову зазирнув під машину. Том струсонув шатун підшипника на колінчатому валу.
— Ось причина.
— А чом так сталося? — запитав Кейсі.
— Ох, чорт, не знаю! Цей клопівник ганяв по дорогах тринадцять років. Ось шістдесят тисяч миль на спідометрі. Це значить направду — сто шістдесят тисяч, і Бог зна, скільки раз стрілку перекручували. Грівся-грівся — мастила, мо’, не вистачило,— ну й розплавився.
Він висмикнув болти і поклав гайковий ключ на шворінь підшипника. Він смикнув сильніше, і ключ зісковзнув. На руці з’явився довгий поріз. Том подивився: кров рівномірно витікала з рани, змішувалася з мастилом і покрапала до картера.
— Це погано,— сказав Кейсі.— Давай руку чимсь перев’яжу?
— До дідька, ні! Та ніколи в мене не бувало, аби я машини ремонтував і не врізався. От знову порізався — значить, чого турбуватися.— Він знову взяв гайковий ключ.— От коли б розвідний ключ був,— сказав Том і, вдаряючи рукою по головці ключа, відвернув усі болти. Він зняв їх і поклав у ночви зі шворнями, як і піддон, й інші деталі. Вийняв підшипник і поршень та поклав до піддона.— Ну ось, їй-пра! — Він виліз із-під машини і витягнув картер. Витер руки шматтям і оглянув поріз.— От кров’янить, матері її ковінька! — сказав він.— Але я можу зупинити.— Він помочився на землю, вигріб жменьку мокрого бруду та обліпив рану. Кров текла лише мить, потім зупинилася.— Чорт забирай, оце найкраща річ, аби кров не текла.
— Павутиння теж здорово помага,— сказав Кейсі.
— Та знаю, але ж не завше під рукою павутиння, а сеча коли хоч.— Том сів на підніжку і роздивився зламаний підшипник.— Тепер знайти б нам «додж» 25-го року. Знімемо з нього шатун, підшипник, прокладки і все — мо’, тоді поладнаємо. Ел кудись завіявся — до біса довго марудиться.
інь від рекламного щита видовжилася на шістдесят футів. День збігав. Кейсі сів на підніжку й подивився на захід.
— Ми скоро будемо в горах,— сказав проповідник. Потім, помовчавши трохи, гукнув: — Томе!
— Що?
— Томе, я спостерігав за машинами, які отут проїжджали,— на дорозі все одне і те ж.
— Що — одне і те ж?
— Томе, це сотні родин, що, як і ми, їдуть на захід. Я дивився. Ніхто з них не їде на схід — з цілої сотні. Ти помітив?
— Так, помітив.
— Вони ж наче від війська тікають. Уся країна зірвалася.
— Ну,— сказав Том.— Уся країна зірвалася. Ми ж теж зірвались і тепер тут.
— Ну... а якщо ні вони... ні ми там роботи не знайдемо?
— Чорт забирай! — вигукнув Том.— Та звідки я знаю? Просто одну ногу ставлю, потім другу, іду вперед, от і все. Чотири роки так і в Макалістері було: маршируєш з камери до камери, з їдальні до їдальні. Ісусе Христе, я ж гадав, по-іншому буде, як з тюрми вийду! Ні про що інше думати не міг у тюрмі, аби не схибнутись, і тепер ні про що не думаю.— Він обернувся до Кейсі.— Оцей підшипник злетів. Ми ж не знали, що так буде, от нас і не обходило. Тепер він спалився, і ми поремонтуємо. І, на Бога, нащо інше! Не хочу я турбуватися. Не можу цього робити. Оця зливка заліза і бабіт. Показати? Бачиш? Ось єдина річ на світі, яка мене обходить. Цікаво, де ж, чорт забирай, Ел.
— Ну диви, Томе,— сказав Кейсі.— О, що за чорт! Збіса важко щось казати.
Том зняв з руки примочку з бруду й скинув долу. Краї рани були обліплені засохлим лепом. Том глянув на проповідника.
— А ви ладні казання виголосити,— сказав він.— Ну гаразд, давайте. Люблю казання. У нас наглядач повсякчас промови виголошував. Це не шкодило, а так мене заводило! Ну, то що ви скажете?
Кейсі щипав свої довгі вузлуваті пальці.
— Зара’ різне коїться, і з людьми різне. От людина поставила одну ногу, потім другу, як ти кажеш, а куди йде, не задумується — і вони не думають, а просто йдуть, усе’дно йдуть в одному напрямку. От послухай: рухаються, метушаться, шурхотять — неспокій скрізь. Зара’ таке коїться, а є ті, хто про це нічо’ не зна’. А потім усе це цих людей торкнеться — вони зірвуться й ферми свої закинуть. Настане таке, що змінить усю країну.
— А я досі тупаю своїми шкарбанами,— сказав Том.
— Так, але коли трапиться паркан, тре’ ж буде через нього перелізати.
— Та доводилося мені через паркани лазити, от і перелізу,— відповів Том.
Кейсі зітхнув.
— Так, це така путь. Не можу не погодитись. Але ж паркани різні. І люди різні. Є такі, як я: ще нема паркана — а вже лізу.
— А це не Ел їде? — спитав Том.
— Схоже, що він.
Том устав і обгорнув рядниною шатун та обидві половинки підшипника.
— Візьму як зразок, аби точно було,— сказав він.
Вантажівка зупинилася біля дороги, й Ел визирнув у вікно.
— Тебе страшенно довго не було,— сказав Том.— Де ти був — у чорта на рогах?
— Шатун вийняв? — зітхнув Ел.
— Так, ось,— Том підняв згорток.— Бабіт просто зносився.
— Ну, це не моя провина,— сказав Ел.
— Звісно. А де ти наших лишив?
— Ну й бардак у нас! — відповів Ел.— Бабця як почала вити, а Ружа за нею завила. Сунула голову під матрац і виє. А бабця — та просто не при собі, розтулила щелепи і виє, як собака, як хорт на місяць. По-моєму, вона вже не при умі. Як дитя маленьке. Ні до кого не озивається, нікого не впізнає. Повсякчас говорить — і начебто до діда звертається.
— Де ти їх лишив? — не вгавав Том.
— Ну, ми табором стали. Там є і тінь, і вода в рівчаку. Півдолара на дорогу витратили, аби там стати. Але всі так страшенно потомилися, що далі не поїхали, там лишилися. Мати сказала, що бабця зовсім зморилась. У Вілсона намет — і ми свій брезент напнули. Про мене, бабця з глузду з’їхала.
Том подивився, як сонце сідає.
— Кейсі,— сказав він,— хтось має лишитися при машині, а то її всю обдеруть. Ви як?
— Аякже. Лишуся.
Ел вийняв паперовий мішок, який лежав на сидінні.
— Це хліб з м’ясом. Мама послала, тут ще й глечик з водою.
— Вона нікого не забуває,— сказав Кейсі.
Том сів поруч з Елом.
— Слухайте,— сказав він.— Ми швидко повернемося, як тільки зможемо. Але коли саме, не знаю.
— Я тут буду.
— Гаразд. Ви тут самі собі казань не правте. Рушай, Еле.
Вантажівка рушила в присмерку.
— Хороший він хлоп,— сказав Том.— Повсякчас думає.
— Ну, чорт забирай, якби ти був проповідником, то теж би тільки й знав що думав. Батько просто оскаженів, бо з нас п’ятдесят центів здерли — за те, що машину під деревом поставили. Ніяк не збагне. Клене і клене. Скоро, кажуть, гроші за повітря братимуть. Але мама каже, що для бабці тре’ тіні й води.
Вантажівка торохтіла по дорозі, й тепер, коли все було з неї зняте, машина ходила ходором, ляскала, хиталася. Борги, платформа. Вона їхала легко. Ел гнав тридцять вісім миль за годину, і мотор сильно гримів, а зі шпарин у долівці пливла синя хмарка, від якої пахло горілим мастилом.