— Я дам тобі ящик з інструментами,— сказав одноокий.
Він попрямував до покинутих на вічний спочинок іржавих автівок і за мить повернувся з бляшаною коробкою, де були інструменти. Том вигріб торцевий ключ і подав його Елові.
— Відкрути. Але стережися, не чіпай прокладок, не лишай болтів, і зі шплінтом обережно. Поквапся. Вже сутеніє.
Ел поліз під машину.
— Нам тре’ гайкового ключа,— крикнув він.— Одною шведкою не обійдешся.
— Кричи голосніше, як тре’ помогти,— сказав Том.
Одноокий безпорадно стояв.
— Я допоможу, як треба буде,— сказав він.— А знаєте, що цей сучий син утнув? Заявляється в білих штанях. І каже: «Майнемо — на своїй яхті покатаю!» Ні, я його вколошкаю колись! — Подих йому вривався.— Я з жінками не водився — через око. А він отаке теревенить.
Тяжкі сльозини прорили доріжки в його брудному обличчі, потікши біля носа. Том нетерпляче мовив:
— Чого ж ти тоді тут стирчиш? Ти ж не на прив’язі.
— Та легко сказати. Нелегко це — одноокому роботу знайти.
Том обернувся до нього.
— А тепер поглянь на себе, приятелю. Як слід око розплющ. Увесь брудний, смердиш. Сам на жалощі напрошуєшся. Тебе аж забира від цього. Сам себе жалієш. Звісно, нащо ти такий жінці — з оком вирваним. Та зав’яжи око, умийся. І нікого ти розвідним ключем не розтрощиш.
— Легко тобі, хлопчино, казати, а без ока важко,— мовив чоловік.— Не можу світу бачити як усі. І здалеку ні чорта не бачу. Усе зливається, пласке, як шмата.
Том сказав:
— Ну й дурня. Знав колись я одноногу повію. Гадаєш, вона за півціни десь у закамарку віддавалася? Ні, далебі! Відбою від клієнтів у неї не було, ще й півтора долара над усе брала. Вона казала: «А скільки ти разів з одноногою спав? Та жодного!» — отак і казала. «Гаразд,— каже.— А зі мною таке задоволення на додачу одержиш, і півбакса за це давай!» Господи, ото вона давала, а хлопці таке щастя одержували. Казала, що удачу приносить. А ще я одного горбаня знав у Мак... ну, у місці, де був. Жив лише з того, що дозволяв людям свій горб помацати — на щастя. А у тебе, Ісусе Христе, усього ж тільки ока нема.
Одноокий промовив, затинаючись:
— Ну, Ісусе, я ж бачу, що мене стороняться, от і я сторонюся.
— Та покинь до дідька. Тицяєш ото, як корова зад. Любиш жалітися. Нема чого. Білі штані собі купи. А то, закладаюсь, усе валяєшся в ліжку п’яний як чіп і рюмсаєш. Еле, тре’ допомогти?
— Ні,— відповів Ел.— Я оцей кутовий зняв, він легко зійшов. Намагаюся поршень зняти.
— Диви не вдарся,— сказав Том.
Одноокий стиха промовив:
— Гадаєш... мене... хтось... може?..
— Атож,— відповів Том.— Ти жінкам кажи, що в тебе замість ока дещо інше виросло.
— А в яких ви, приятелі, справах їдете?
— У Каліфорнію. Усією родиною. Щоб там роботу мати.
— Ну, а як гадаєте: міг би я там отримати роботу? Якщо чорну пов’язку на око надіну?
— Чом би й ні? Ти ж не каліка.
— Ну... а можна мені з вами, хлопці, поїхати?
— Христе мій, ніяк. Ми вже так напхалися, до чорта, що яблуку нема де впасти. Ти якось по-іншому діставайся. У тебе тут барахла повно, збери машину та й рулюй.
— Може, і порулюю, їй-бо, правда,— озвавсь одноокий.
Зачулося лязкання металу.
— Я вийняв,— крикнув Ел.
— Добре, неси сюди, глянемо.
Ел простягнув Томові поршень, шатун і нижню половинку підшипника. Том витер підшипник від бабіту й роздививсь як слід.
— Про мене, пристойно вигляда,— сказав він.— Далебі, якби у нас світло було, скінчили б сьо’дні ввечері.
— Слухай, Томе,— мовив Ел.— Мені ось що думається. У нас затискача нема. А з кільцями стільки клопоту буде.
— Знаєш, хлопче,— сказав Том,— мені колись порадили обкрутити кільця тонким латунним дротом, він затисне.
— Так, але як ти дріт знімеш?
— Не тре’ знімати. Розплавити — та й годі.
— Краще б мідний дріт.
— Він не такий цупкий,— сказав Том і обернувся до одноокого:
— Є латунний дріт?
— Не знаю. Думаю, десь валяється. А як ти гадаєш: де можна дістати пов’язку на око?
— Не знаю,— сказав Том.— Поглянемо, який у тебе там дріт.
У залізному сараї вони порпалися в коробках, доки не знайшли котушку. Том вставив шатун у лещата й щільно обмотав дротом поршневі кільця, натягуючи на них дріт і подекуди підганяючи зв’язки молотком; потім він загнав поршень в отвори і постукав по них, переконавшись, що все щільно обтягнуте. Помацав поршень, запевнившись, що все підігнане — і кільця, і дріт. У сараї вже стемніло. Одноокий приніс ліхтарик, і спалах осяяв усе.
— От і все! — сказав Том.— Скажи, а скільки за ліхтарик візьмеш?
— Та він не дуже. Купив за п’ятнадцять центів з новими батарейками. Можеш дати... ну, тридцять п’ять центів.
— Гаразд, домовились. А за шатун і поршень?
Одноокий потер чоло кулаком, і на брудному лобі просвітліла смуга.
— Ну, добродію, і не знаю. Якби бос був тут, він би в книзі подивився й дізнався, скільки коштує новий, а доки ти б тут чесно бабрався, він би вивідав, яка халепа сталась і скільки в тебе в кишені, й тоді він... ну, за те, що в книзі за вісім баксів прописане, вимагав би п’ять. Почнеш торгуватися — до трьох скостить. От ти мені стільки наговорив, а він, Богом клянуся, просто сучий син. Метикує, що скрутно доводиться, от і до нігтя притискає. Бачив я, він за шестерню більше лупив, ніж за всю машину.
— Ну! Та скільки я тобі винен?
— Ну, долар давай.
— По руках. А ось тобі ще чверть долара за гайковий ключ. Нам з ним удвічі легше буде.— Том одлічив срібло.— Дякую. І прикрий своє чортове око.
Том і Ел сіли в машину. Там було непроглядно темно. Ел завів мотор і ввімкнув фари.
— Бувай,— крикнув Том.— Мо’, побачимось у Каліфорнії.
Вони розвернулися на шосе та поїхали геть.
Одноокий дивився їм услід, а потім пішов уздовж залізного сараю до своєї хижки. У хаті було темно. Він намацав на підлозі матрац, кинувся на нього і заридав, а машини, які проносилися зі свистом, лише зміцнювали мури людської самотності.
— Якби ти мені тільки бовкнув,— сказав Том,— що ми за один вечір упораємося, я сказав би, що в тебе катма клепки в голові.
— Сьогодні все до ладу доклепаємо,— озвавсь Ел.— Тре’ зробити, хай би там що. Тільки сам роби, а то лячно мені: ще розплавиться, а як не дотягти — торохтітиме.
— Та не бери в голову,— сказав Том.— Розплавиться, то й хай. Гірше не буде.
Ел задивлявся в півтемряву. Світло фар не могло розігнати морок, але попереду в промінні сяйнули зеленим вогнем мисливські очі кішки.
— А ти здорово задав тому, чорт забирай,— сказав Ел.— Відчитав так, що до зелених віників пам’ятатиме.
— Ну, чорт забирай, він сам напросився! Просто тому що без ока, усі свої злидні на око звалив. Ледачий, брудний сучий син. Мо’, оговтається, коли збагне, що люди мудріші, ніж він гадає, і наскрізь його бачать.
— Томе,— сказав Ел,— я не винен, що підшипник перегорів.
Том помовчав, а потім заявив:
— Та я тебе віддухопелю, Еле. Верещиш одне й те саме, жовтодзьобий, боїшся, що на тебе провину повісять. Та знаю я, у чому річ. Зелений ти ще, як півень завзятий. Повсякчас хочеш бути молодцем — погляньте, мовляв, який зух. Але, чорт забирай, ніхто, Еле, тебе не чіпає, от і ти не лізь поперед батька в пекло. Усе в тебе гаразд буде.
Ел не відповів. Він дивився прямо вперед. Вантажівка гриміла і стукала над шляхом. З узбіччя зірвався кіт, і Ел повернув, але промахнувся, і тварина майнула в траву.
— Майже дістав його,— сказав Ел.— Слухай-но, Томе. Ти чув, як Конні говорив, що вечорами навчатиметься? От я й думаю: мо’, і мені спробувати на вечірні курси ходити? Знаєш, вивчати радіо, чи телебачення, чи дизельні мотори. Можна почати потрібний фах опановувати.
— Може, і так,— відповів Том.— Спочатку дізнайся, скільки вони за уроки беруть. І все до цента розрахуй, чи зможеш учитись. У нас у Макалістері такі були, що навчалися на розсильних. Та не докінчили, кинули, бо набридло їм.