— Господи Всемогутній, ми ж забули щось поїсти купити.
— Ну, мама багато прислала: проповідник навряд чи все подужав. Щось та лишилося. Цікаво, чи довго ще нам до Каліфорнії.
— Боже мій, та звідки я знаю. Якось воно буде.
Вони замовкли, і в густій темряві сліпучо замерехтіли білі зірки.
ейсі підвівся з заднього сидіння «доджа» і підійшов туди, де стала вантажівка.
— Не чекав, що ви так скоро,— сказав він.
Том поклав деталі на шматок ряднини, що лежав на землі.
— Поталанило нам,— сказав він.— У нас і ліхтарик є. Зара’ поладнаємо.
— Ти повечеряти забув,— сказав Кейсі.
— Повечеряю, коли скінчу. Ну, Еле, з’їжджай з дороги та посвіти-но мені.
Він підійшов до «доджа» і заліз під машину. Ел ліг на живіт і спрямував промінь ліхтарика.
— Не світи мені в очі. Поклади його догори, отак.
Том застромив поршень у циліндр, обертаючи деталь. Мідний дріт трохи зачепив головку циліндра. Швидкий поштовх просунув його далі, за кільця.
— Пощастило, вільно йде, не застрягає. Гадаю, добре піде.
— Сподіваюся, дроти не заважатимуть кільцям,— сказав Ел.
— Ну, ось чому я забив їх в отвори. Не зіслизнуть. Мо’, розплавляться й охоплять, стінок не подряпають.
— Думаєш, подряпати можуть?
Том засміявся.
— Ісусе Христе, та ці стінки загартовані. Вони мастило хлищуть — як ховрашків виливають. Одною подряпинкою більше, одною менше — то таке.
Він надів на вал шатун і промацав, перевіряючи деталь знизу.
— Тре’ прокладок. Кейсі!
— Еге?
— Я зара’ цей підшипник підставлю. Візьміть кривошип і покрутіть, але потроху, коли скажу.— Він закручував шворні.— Давайте. Ні, поволі! — І коли кутовий вал прокрутився, Том надів на нього підшипник.— Прокладок забагато,— сказав Том.— Ану тримайте, Кейсі! — Він дістав болти, зняв з кожного прокладки і вставив шворні назад.— Ще раз, Кейсі! — Він помацав шатун.— Теліпається трохи. А якщо буде надто туго, то ні туди ні сюди. Спробую.— Він вийняв болти і зняв дві тонкі смужки обгортки.— Ану ще раз, Кейсі.
— З вигляду пристойно,— сказав Ел.
Том крикнув:
— Як там, Кейсі, туго?
— Та ні.
— Ну, думаю, все як слід. Молю Бога, щоб так було. Не можу заточити без струментів. З торцевим ключем простіше в сто разів.
— Та бос схибнеться,— сказав Ел,— як приїде до себе: хап ключа — а його й сліду не стало.
— Це вже його проблема,— відповів Том.— Ми ж не вкрали.— Він постукав по шплінту і загнув кінці.— Ну, по-моєму, отак краще. Слухайте, Кейсі, посвітіть мені, доки ми з Елом піддон приладнаємо.
Кейсі став навколішки й узяв ліхтарик. Він спрямував промінь на їхні натруджені руки, які вправно та обережно ставили прокладку, вирівнювали болти. Двоє чоловіків тримали важкий піддон, прикручували болти, а коли все приладнали, Том мало-помалу забив їх до кінця, доки піддон не став рівномірно, зайшовши в усі гнізда,— тоді він став намертво.
— Про мене, усе,— мовив Том. Він привернув краник для мастила, уважно оглянув піддон, узяв ліхтарик і освітив усе довкола.— От і все. Тепер наллємо мастила.
Вони виповзли з-під машини і залили мастило з відра. Том перевірив прокладку на герметичність.
— О’кей, Еле. Спробуй-но,— сказав він.
Ел сів у машину і натиснув стартер. Мотор заходився від реву. З вихлопної труби закурився синій дим.
— Стій! — крикнув Том.— Так усе мастило вигорить. Легше натискай тепер.
І він дослухався, як гуде двигун.
— Вимкни запал, хай попрацює вхолосту.
Він знову дослухався.
— Гаразд, Еле. Вимкни. Як на мене, все готово. А де м’ясо — вечеряти пора?
— Ти чортівськи класний механік,— сказав Ел.
— А чом би й ні? Я в цеху рік пропрацював. Перші пару сотень миль хай повільно поїде. Хай призвичаїться.
Вони витерли замурзані руки жмутками бур’янів, а потім — об штани. І жадібно накинулися на буженину, відсьорбуючи воду з пляшки.
— Мене ніби голодом морили,— сказав Ел.— А що тепер робитимемо — до табору поїдемо?
— Не знаю,— відповів Том.— Там з нас ще півдолара злуплять. Краще їдьмо до наших — скажемо, що машину поладнали. А якщо за стоянку грошей вимагатимуть — далі поїдемо. Нашим-бо кортить знати, як ми тут. А я радий, що мама сьо’дні своє відстояла. Еле, посвіти мені. Так, ми нічо’ не забули. Бери гайковий ключ. Нам він ще знадобиться.
Ел освітив усе довкруж ліхтариком.
— Нічо’ не забули.
— Усе в порядку. Я поведу. Ти, Еле, поведеш вантажівку.
Том завів мотор. Проповідник сів у машину. Том рушав повільно, на низькій швидкості, а Ел слідом повів вантажівку. Він перетнув неглибокий рівчак, поїхав на низькій швидкості. Том сказав:
— Такі «доджі» можуть будинок на малій швидкості перетягти. Тепер важче йде. Але нам це краще — підшипник призвичаїться.
На трасі «додж» уповільнив хід. Фари у дванадцять вольтів кидали невеличкі кола жовтавого світла на асфальт. Кейсі обернувся до Тома:
— Аж цікаво, як оце ви, хлопці, змогли авто поладнати. Як у воду дивились — і машина готова. От я жодного авта не поремонтував і не зміг би, хоч і дивився, як ви майстрували.
— Треба з материнським молоком це всотати,— сказав Том.— Це не лише кебета. Це більше. Зара’ дітлахи розбирають авто як хочуть.
У світло потрапив заєць і прожогом відстрибнув назад, його довгі вуха метлялися при кожному стрибку. Він і тепер намагався відстрибнути на узбіччя, але стіна мороку наче відштовхувала звірятко від себе. Далеко спереду яскраво спалахнули фари, осяявши вантажівку. Заєць м’явся, вагався, потім смикнувся в бік менших і тьмяніших фар «доджа». Почувся невеликий м’який поштовх, коли звіря потрапило під колеса. А зустрічний автомобіль вихором промайнув повз них.
— Точно розчавили,— сказав Кейсі.
Том відповів:
— Є такі, що їх чавлять. А мене щоразу пропасниця трясе. Мотор звучить нівроку. Кільця дроту, мабуть, розплавилися. Не так димить.
— Ти файно попрацював,— сказав Кейсі.
На стоянці було видно невеликий дерев’яний будинок, а на ґанку чадів бензином ліхтар, білі відблиски якого промінилися великим колом. Біля будинку було кілька наметів, а з наметами поруч стояли машини. Готування вечері вже скінчилось, але жар ще дотлівав, і на стоянках зблискувало багаття. Біля ґанку, де горів ліхтар, зібрався гурт чоловіків: обличчя сильні та м’язисті в яскравому білому світлі — світлі, від якого криси капелюхів здавалися чорними, а чола, очі та підборіддя — різко окресленими. Одні сиділи на східцях, другі стояли на землі, стомлено спершися ліктями на бильця. Власник, зловісно-похмурий, довготелесий, сухоребрий чоловік, сидів на кріслі, викоченому на ґанок. Хазяїн відвалився до стіни і барабанив пальцями по коліну. Усередині будинку догоряла гасова лампа, і її вогник змішувався з шиплячими відблисками бензинового ліхтаря. Власника оточував гурт.
Том спочатку повів «додж» по узбіччю, потім припаркувався. Ел проїхав на вантажівці через браму.
— Не тре’ в’їжджати,— сказав Том.
Він вийшов з машини і пішов через ворота в білому сяйві ліхтаря.
Власник розгойдався в кріслі та нахилився вперед.
— Ви, добродії, хочете тут зупинитися?
— Ні,— відповів Том.— У нас тут рідні. Привіт, татку.
Батько, який сидів на нижній сходинці, сказав:
— Гадав, у тебе це тиждень займе. Ну як, уладнали?
— Та нам підфартило,— відповів Том.— Усе зробили ще до темряви. Завтра вранці можна їхати.
— А це файно,— сказав батько.— Мама хвилюється. Бабця зовсім не при умі.
— Так, Ел мені казав. Як вона — ліпше?
— Ну, принаймні заснула.
— Як ви тут вирішите зупинитися,— сказав власник,— з вас — п’ятдесят центів. Одержите місце для стоянки, воду, деревину для багаття. Ніхто вас не потурбує.