— Та яка в цьому тяма! — закричав батько.
— І нема її, доки отого містера не побачиш, який наймає. Побачиш його — чи кого він за себе поставив. От поживи в наметі на узбіччі, біля канави, а поряд — п’ятдесят сімей, як твоя. Зазирне він до вашого намету, аби побачити, чи є вам що їсти. Як нема — спитає: «Хочеш роботу?» Ти скажеш: «Авжеж, містере. Звісно, за все вдячний буду». А він скаже: «Я тебе наймаю». Ти спитаєш: «Коли мені починати?» І він скаже, куди приходити, коли, а потім піде собі. Може, йому треба тільки двісті робітників, а скаже, що п’ятсот треба, а ці ще іншим передадуть. Приїдеш ти — а там уже тисяча стоїть. Оцей каже: «Плачу двадцять центів за годину». І десь половина піде. Але душ п’ятсот усе одно лишаться. І вони страшенно голодні, гаруватимуть — лише за сухий хліб. Ну, оцей контракт примушує укласти — персики збирати чи там бавовну. Розумієте? Чим більше він робітників візьме, особливо голодних, тим менше платитиме. Навіть з дітьми візьме, як може, атож... але... казав же, не хочу вас засмучувати.— Коло облич холодно подивилося на нього. Очі перевіряли його слова. Обірваний чоловік знітився.— Казав же: не хочу засмучувати — а от засмучую. Поїдеш ти. Ніколи назад не вернеш.
На ґанок спала тиша, і ліхтар сичав, а навкруги нього в світляному колі танок метеликів крутився і робив піруети. Обірваний чоловік нервово провадив:
— Скажу тобі, що робити, коли зустрінешся з отим містером і той роботу дасть. Я тобі скажу. Вимагай від нього обіцянки, що він заплатить. Вимагай його розписатися, що він платитиме. Вимагай, за барки бери. Скажу тобі: інакше надурять, як й інших, як так не вчиниш.
Хазяїн гойднувся вперед у своєму кріслі, щоб краще роздивитись обірваного брудного чоловіка. Власник почухав зарослі сивим волоссям груди. І тоді суворо спитав:
— А ти певен, що ти не один з оцих заколотників? Ти певен, що ти не аферист?
І обірваний чоловік вигукнув:
— Богом клянуся, ні!
— Багато таких розвелося,— сказав хазяїн.— Нишпорять по всіх усюдах, людей скаламучують, з розуму зводять. Пронири. Багато таких. Настане час, коли ми всіх оцих порушників до порядку притягнемо. З країни депортуємо. Людина працювати хоче, то й чудово. Не хоче — то й чорт з нею. Не дозволимо нас підбурювати.
Обірваний чоловік випростався.
— Намагався, люди, вам розказати,— мовив він.— Рік там був і все те бачив. Двоє діточок у мене померло, дружина померла, і бачив я те все. Але не можу розказати. Мав знати, що так буде. Але ніхто мені не казав — жоден. Не можу вам розказати, як малеча моя в наметі з розпухлими животами лежала — ну скелети, шкірою обтягнуті, і скиглили діточки, як щенята, а мені треба на роботу було бігти — і гарувати за шеляги ламані, не за зарплату! — кричав він.— Ісусе Христе, просто за чашку борошна і ложку свинячого сала. Потім слідчий прийшов. «Померли від серцевої недостатності»,— сказав. У папері щось там черкнув. Мороз по шкірі брав, як вони лежали, а животи в них стирчали, як у свині сечовий міхур.
Довкола запала тиша, і всі слухали роззявивши роти. Чоловіки ледь дихали й дивилися на мовця.
Обірваний чоловік озирнувся на коло, а потім розвернувся і швидко попрямував у темряву. Морок поглинув його, але звуки ще довго відлунювали — кроки по дорозі; по шосе проїхала машина, і світло її фар вихопило постать обірваного чоловіка, який човгав уздовж шляху, опустивши голову і засунувши руки до кишень чорного пальта.
Чоловікам стало тривожно. Один сказав:
— Ну... вже пізно. Спати пора.
— Точно без клепки,— сказав власник.— Зараз на дорогах стільки вар’ятів вештається.
І замовк. І загойдався в кріслі спиною до стіни, і знову почухав у вирізі сорочки.
— Піду з мамою хвильку переговорю,— сказав Том,— а потім поїдемо.
Джоуди відійшли.
— Хай він і вигадував,— мовив батько,— але ж і правду цей казав?
— Ні, не брехав він, бачу,— озвався проповідник.— Істину казав. Нічо’ не збрехав.
— А для нас? — наполягав Том.— Для нас це істина?
— Не знаю,— сказав Кейсі.
— Не знаю,— сказав батько.
Вони пішли до намету (брезент був напнутий на мотузку). Усередині було темно і тихо. Коли вони наблизилися, біля входу заворушилася сіра маса, устала людська постать. Назустріч їм вийшла мати.
— Усі сплять,— сказала вона.— Бабця нарешті задрімала.
Потім вона побачила Тома.
— Як ти сюди дістався? — тривожно спитала вона.— У тебе не було неприємностей?
— Полагодив машину,— відповів Том.— Готові їхати, коли решта захоче.
— Дякуймо Господу милосердному за це,— сказала мати.— У мене просто душа була не на місці. Скоріше б дістатися туди, де рясно і зелено. Дістатися б туди якнайшвидше.
Батько відкашлявся й почав:
— Тут один розказував...
Том смикнув його за руку:
— Кумедні речі розповідав,— сказав Том.— Каже, на дорозі людей сила-силенна.
Мати вдивлялася в темряву поверх їхніх голів. У наметі спляча Руті бухикнула і пирхнула.
— Я їх вимила,— сказала мати.— Нарешті води достатньо було. І для вас, хлопці, ковші лишила, аби помитися. У дорозі ж чистоти не зберегти.
— Усі є? — спитав батько.
— Усі, крім Конні й Ружі. Вони пішли просто неба спати. Кажуть, у наметі нема чим дихати.
Батько буркітливо зауважив:
— Ружа щось дедалі більше вередує, просто маніжна панянка.
— Це ж у неї первісток,— мовила мати.— І вона, і Конні просто як курка над яйцем трусяться. Ти теж таким був.
— Ми зара поїдемо,— сказав Том.— З’їдемо з дороги десь неподалік. А ви за нами їдьте; якщо не стрінемося, дивіться. Праворуч тримайтеся.
— Ел лишиться?
— Так. Замість нього дядько Джон поїде. Добраніч, ма’.
Вони пішли через сплячий табір. Перед одним наметом уривчасто палахкотіло вогнище, і жінка стежила за чайником, готуючи ранній сніданок. Сильно відчувалися чудові пахощі квасолі.
— От якби скуштувати тарілку,— чемно сказав Том, минаючи жінку.
Господиня всміхнулася.
— Ще не готове, а от пізніше — запрошую,— мовила вона.— Удосвіта приходьте.
— Дякую, мем,— відповів Том.
Він з Кейсі та дядьком Джоном вийшов на ґанок. Хазяїн уже сидів у своєму кріслі, а ліхтар горів і чадів. Власник обернув голову, коли ці троє пройшли повз.
— Газу в ліхтарі бракує,— сказав Том.
— Ну, пора прикрити крамничку.
— Що, монети по півбакса по дорозі вже не котяться? — зауважив Том.
Ніжки стільця вдарили долівку.
— Ану годі заводитися. Знаю я. Ти один з таких підбурювачів.
— Збіса точно,— відповів Том.— Я большевик.
— Чортівськи багато вас розвелось останнім часом.
Том засміявся, коли вони вийшли за ворота і сіли в «додж». Том підібрав грудку землі й пожбурив туди, де горіло світло. Він почув, як грудка ударилась об стіну будинку, і побачив, як хазяїн схопився і шукав у темряві, хто міг би це зробити. Том завів машину і рушив. І всю дорогу він уважно слухав мотор, дослухався, чи не стукає він. Шосе тьмяніло вдалині під слабким світлом автомобільних фар.
Розділ 17
втомобілі мігрантів виповзали з бічних доріг на шосе, яке перетинало всю країну, і кочували на Захід. Удень вони бігли на Захід, як комашня, а коли западала темрява — скупчувались, як мурахи, у пошуках прихистку й води. Люди були самотні й мали одні й ті самі турботи, жалі та злигодні, їх усіх чекав новий таємничий край, і вони тулились одне до одного, вони говорили разом і ділили між собою життя, їжу та все, на що сподівалися в новому краю. І виходило так, що одна сім’я стала табором біля річки, а тут з’являлась і друга, бачачи питну воду й товариство, а далі й третя — бо вже дві родини стали тут табором, і місце виявилося придатним. І на заході сонця стояло вже двадцять сімей і двадцять машин.