Ще б пак!
І нову стоянку було сформовано. Сутеніло, але ще до темряви нова родина отаборилася. Нові люди говорили з кожним, і їх приймали. Це були відомі люди, добрі люди.
Усе життя Елленів знаю. Саймон Еллен, старий Саймон, у нього негаразди були з першою дружиною. Вона була з племені черокі, напівкровка. Гарнюща, як... вороне лошатко. Ну, звісно, Саймон-молодший, він побрався з дочкою Рудольфів, так чи не так? Ну, я так і думав. Вони до Ініда поїхали, і добре зробили... дуже добре. Еллену єдиному добре велося. Гараж свій тримають.
Коли принесли води і порубали дрова, діти несміливо та обережно просувалися серед наметів. Малеча поважно знайомилася жестами. Один хлопчик зупинився біля іншого, побачив камінець, підняв, уважно роздивився, плюнув, протер, доки знахідка не заблищала як скельце, і оглянув, доки інший заходився наполегливо допитуватися: що це в тебе?
А той недбало: нічо’. Просто каменюка.
Ну що ти там виглядаєш, що ти там знайшов?
Здається, тут золото.
Звідки ти знаєш? Золото в камінні не золоте, а чорне.
Аякже, всі знають.
Б’юся об заклад: це обманка, а ти нащось базікаєш, що то золото.
Це не так, от і татко каже, а він золото мив, багато знаходив, от і мене навчив, як розрізняти.
А як гадаєш: от би знайти отакенний самородок!
Ка-а-ажеш! Та що до того, ти, сучий сину! Я б цукерку знайшов — величезну, ти такої й не бачив.
Мені лаятися не дозволяють, а я все’дно лаюся.
Я теж. А ходімо-но до потічка.
І юні дівчата теж знайомилися та соромливо похвалялися своєю популярністю і перспективами. Жінки поралися над вогнищем, кваплячися приготувати їжу для шлунків усієї родини — свинину, якщо грошей було досить, свинину з картоплею і цибулею. Коржики в чавунку або кукурудзяний хліб і багато соусу, щоб це залити. М’ясо з боків або фарш, заварений у слоїку чай, чорний і гіркий. Смажене тісто — якщо грошей обмаль: хрусткі рум’яні коржі, піддобрені підливою.
Ті сім’ї, які дуже багаті або ж безглуздо циндрили гроші, їли консервовані боби та консервовані персики, купований хліб з пакетів і печиво, але їли таємно, у своїх наметах, бо не надто добре було б їсти такі делікатеси при всіх. Проте діти, які їли смажене тісто і боби, усе одно відчували пахощі смачної їжі й були незадоволені.
Коли вечерю було скінчено, а посуд помито і витерто, спадала пітьма, а потім чоловіки сідали навпочіпки й заводили розмову.
І вони говорили про залишену землю. Не знаю, що буде, казали вони. Країна зіпсута.
Усе піде на лад, тільки нас там не буде.
Може, думали вони, може, ми грішили, самі того не знаючи.
Ось один казав мені — він з уряду сам, знається. Так він казав: коли ви орали, то яри виникли. Каже: якби ви орали не вздовж контуру, а поперек, то ярів не було б. Не знаю, чи правда — перевірити якось нагоди не було. А нова ж техніка по контуру їде. Знай собі борозну в чотири милі крає, то прямо, то обертом, і — в Господа Ісуса Христа — не спиняється.
І кожен неголосно говорив про свою домівку: я собі льох спорудив під вітряком. Молоко там тримав, вершки, кавуни. Зайдеш туди опівдні, коли найбільше пече,— а там прохолодно, ото краса! Розріжеш диню, у рот покладеш — ото смак, така прохолодна, аж зуби ниють. А вода просто з барила цебенить.
Вони говорили про свої трагедії: був брат Чарлі, волосся жовте, як кукурудза, зовсім дорослим став. На ’кордеоні прелепсько наярював. І от боронив він оранку, нахилився посторонку зняти, а тут грим’ячка як виплигне, як зашипить, а коні як понесуть — і йому черево бороною пропороло, усі нутрощі вивалились, і кишки, усе обличчя вирване... о Господи Всемогутній!
Вони говорили про майбутнє: цікаво, що нас чекає?
Ну, на картинках усе гарненько. Бачив я одну: сонце таке яскраве, видно, що пече, і дерева горіхові — волоські горіхи, і ягоди; і все таке близьке, як у мула від заду до холки, і зблизька — гори, снігом укриті. Така краса.
Якщо ми роботу дістанемо, усе гаразд буде. Узимку жодних холодів. Малі не змерзнуть по дорозі до школи. Сам попіклуюся, аби малі мої точно до школи пішли. Я сам добре вмію читати, та не маю звички й задоволення не отримую.
І бувало так, що хтось діставав гітару на видноті в усіх. І сідав на ящик, починав грати, і всі в таборі повільно поверталися до нього, в його бік. Багато чоловіків могли взяти акорди на гітарі, але, може, цей був вправним музикою. Ходіть, послухайте: глибокі акорди, музика б’ється, б’ється, а мелодія злітає зі струн, легесенько ступає, наче кроки. Важкі шорсткі пальці перебирають струни, як на марші. Чоловік грав — і люди повільно рухалися до нього, доки коло не зімкнулося, не стало тісним, і тоді він завів співанку «Бавовна за десять центів і м’ясо за сорок центів». І коло тихо йому підспівувало. І він співав: «Навіщо ви, дівчата, обрізаєте коси?» А коло вторувало. Він на повний голос заводив пісню «Я їду зі старого Техасу», цю похмуру пісню, складену ще до того, як висадились іспанці,— слова тоді були індіанськими.
І тепер усі в гурті щільно тулились одне до одного, ставали одним цілим, так що в темряві людські очі задивлялися всередину, а думки поринали в інші часи, а смуток людський був як відпочинок, як сон. Гітарист співав «Блюз Макалістера», а потім, щоб віддати шану старим людям,— «Ісус прикликав мене до Себе». Діти задрімали під музику й пішли до наметів спати, але спів проникав і до сновидінь.
І ось за деякий час чоловік з гітарою вставав і позіхав.
На добраніч, люди добрі, казав він.
І вони бурмотіли: і тобі на добраніч.
І кожен бажав сам грати на гітарі — це ж так приємно. Тоді люди вкладались у свої ліжка, і в таборі ставало тихо. І над головою пливли сови, і вдалині завивали койоти, а в таборі нишпорили скунси, шукаючи рештки їжі — блукаючи перевальцем, зверхні, шкідливі скунси.
Минула ніч, і щойно замерехтіла перша смужка світання, жінки виходили з наметів, розпалювали багаття, ставили варитися каву. І люди виходили на світанку й тихо перемовлялися.
Коли ви перетнете річку Колорадо, там, кажуть, пустеля. Обережніше там. Дивіться, аби не застрягти. Пийте багато води і не застрягніть.
Збираюся вночі їхати через пустелю.
Я теж: вона будь-кого допече до білого жару.
Сім’ї швидко перекушували, мили й витирали посуд.
Намети знімали. Починалася метушня, як у всіх, хто їде. І коли сходило сонце, у таборі з’являлося вільне місце — лишалося тільки трохи сміття від людей. І табір був готовий до нового світу, нової ночі.
А вздовж шосе мігрантські машини повзли, як мурахи, і попереду тяглися вузькі милі бетону.
Розділ 18
одина Джоудів поволі рушала на Захід, у гори Нью-Мексико, між піками і пірамідами вершин. Сім’я забралася на високе плато Аризони, і крізь просвіт між скелями побачила Кольорову пустелю. Їх зупинив прикордонник.
— Куди їдете?
— У Каліфорнію,— відповів Том.
— Як довго будете в Аризоні?
— Недовго — скоро проїдемо.
— Рослини якісь везете?
— Нема рослин.
— Я повинен оглянути весь багаж.
— Кажу вам, нема в нас рослин.
Страж порядку наклеїв на вітрове скло маленьку наліпку.
— О’кей, проїжджайте, але швидше.
— Авжеж. Ми й самі так хочемо.
Вони поповзли вгору по схилах, укритих малорослими викривленими деревцями. Голбрук, Джозеф-Сіті, Вінслоу. І тоді почали траплятися високі дерева, і, долаючи підйоми, автомобілі лишали по собі пару. І там уже з’явивсь і Флаґстаф — найвища гора. Від Флагстафу видніло велике плато, і дорога щезла десь у далечині. Води було обмаль, її доводилося купувати по п’ять, десять, п’ятнадцять центів за галон. Сонце виснажило сухий скелястий край, і вдалині видніли поламані зазублені шпилі — західний мур Аризони. І тепер вони тікали від сонця й посухи. Гнали машину всю ніч, а вночі опинилися в горах. І вночі вони дісталися зубчастих валів, і приглушене світло фар блідо мерехтіло на кам’янистому узбіччі шляху. Вони подолали крізь темряву перевал і поволі спустилися пізно вночі через розбиті кам’яні уламки Оутмена; і коли розвидніло, внизу вони побачили річку Колорадо. Вони під’їхали до Топока, зупинилися біля мосту і чекали, доки прикордонник змивав наліпку з вітрового скла. Потім подолали міст і поруйновані скелі пустелі. І хоча всі були мертві від утоми, а вранішня спека зростала, вони зупинилися.