Бабця владно кликала:
— Віллє! Віллє! Ходи-но сюди, Віллє.— Її очі розплющились і люто позирали довкола.— Хай він підійде,— сказала вона.— От хай прийде. За чуба його вхоплю.
Вона заплющила очі, відкинула голову і щось забурмотіла, її язик заплітався. Мати обвівала її картонкою.
Ружа Шаронська безпорадно дивилася на стару жінку. І стиха промовила:
— Вона жахливо недужа.
Мати звела очі на дівоче обличчя. Неньчин погляд був терплячим, але на чолі виступили зморшки.
— Коли ти молода, Руже, то все здається само собою ясним, до останнього клаптика. І все окремо від іншого. Я це знаю, пам’ятаю, Руже,— її вуста дуже любовно вимовляли доччине ім’я.— У тебе буде дитина, Руже, і здаватиметься тобі, що весь світ далеко, а ти сама. І боляче буде тобі, боляче, самотньо боляче, а оцей намет один на весь світ.— Вона різко цвьохнула картонкою, ударивши велику муху, яка описала два кола і з дзижчанням вилетіла на сліпуче сонце. І мати провадила: — Настає час змін, і коли він настає, смерть однієї людини стає часткою смертей інших, а ця частка — частка одного цілого. Потім уже не почуваєшся самотньо. А потім біль не так болітиме, тому що ти не самотня — інші теж страждають, Руже. От хотілося б тобі та всім розказати, аби ви дізнались, а не можу як слід.— Її голос був настільки ніжним, настільки сповненим любові, що в Ружі Шаронської сльози виступили на очах, потекли і засліпили дівчину.
— Візьми помахай над бабцею,— сказала мати і простягнула картонку дочці.— Їй від цього добре. От усе, що я хтіла тобі сказати.
Бабця, насупивши брови над заплющеними очима, пробелькотіла:
— Віллє! Ти замазався! От ніколи чистим не будеш.
Її маленькі зморшкуваті ручки, схожі на клешні, потягнулися вгору і почухали щоку. Через заслону прокралася червона мураха і пролізла через діру в згортці на бабину шию. Мати була напоготові, зняла її й розчавила між великим і вказівним пальцями, а потім витерла їх об сукню.
Ружа Шаронська продовжувала махати картонкою і подивилася на матір.
— Вона?..— І слова застрягли в її пересохлому горлі.
— Ноги витирай, Віллє... ти, брудне порося! — кричала бабця.
— Не знаю,— сказала мати.— Мо’, ні, якщо довеземо її туди, де їй краще буде, але не знаю. Не переймайся, Руже. Вдихай, коли тре’, і видихай, коли тре’.
У намет зазирнула огрядна жінка в порваній чорній сукні. Очі в незнайомки були потьмарені, а шкіра на щоках обвисла брижами. Губи її теж обвисли так, що верхня, наче заслона, затуляла зуби, а нижня, важча, вивалилася назовні, оголюючи ясна.
— Доброго ранку, мем,— сказала вона.— Доброго ранку, славімо Господа Бога.
Мати озирнулася.
— Ранок добрий,— відповіла вона.
Жінка зайшла в намет і нахилилася над бабцею.
— Ми чули, що у вас є душа, готова зустрітися з Ісусом. Славімо Господа!
Мати спохмурніла й різко подивилася на неї.
— Вона недужа, от і все,— сказала мати.— Знесилена дорогою і спекою. Вона просто зморилася. Перепочине трішки й одужає.
Жінка нахилилася над бабиним обличчям упритул, наче нюхала. Потім обернулася до матері й швидко закивала, так що вуста заколихалися, а подвійне підборіддя затремтіло.
— Люба душенька лагодиться зустрітися з Ісусом,— сказала вона.
— Неправда! — вигукнула мати.
Жінка знову закивала, цього разу повільно, і поклала пухкі руки бабці на чоло. Мати схопилася, щоб відсмикнути її руку, але швидко опанувала себе.
— Правда, правда, сестро,— сказала жінка.— Нас у наметі шестеро, і на всіх Дух Святий. Я їх покличу, будеш з нами, збори влаштуємо, помолимося разом — благодать вимолювати. Ми всі єговісти. Шестеро, зі мною. Піду їх приведу.
Мати напружилася.
— Ні... ні,— мовила вона.— Ні, бабця просто хвора. Не винесе зборів.
Жінка перепитала:
— Не винесе? Не винесе солодкого дихання Ісуса? Про що ти, сестро?
Мати наполягала:
— Ні, не можна тут. Вона зовсім зморена.
Жінка докірливо подивилася на матір:
— Ви що, мем, невіруюча?
— Ми завше побожні були,— заперечила мати,— але бабця зовсім хвора, тягали її туди-сюди всю ніч. Не хочемо вас обтяжувати.
— Та не обтяжить це нас, а якщо й так, то нащо заважати душі, яка прагне здійнятися до Агнця.
Мати стала навколішки.
— Дякуємо,— холодно промовила вона.— Нічо’ проти не маємо, як збори відбудуться не в нас у наметі.
Жінка подивилася на неї довгим поглядом.
— Ну, ми не дозволимо нашій сестрі піти назавжди без хоч якоїсь молитви. Ми влаштуємо молитовні збори в нашому наметі, мем. І хай проститься вам за ваше кам’яне серце.
Мати знову сіла й обернулась обличчям до бабці — з напруженим, жорстким виразом.
— Вона змордувалася,— сказала мати.— До останнього висотана.
Бабця мотала головою і щось бурмотіла.
Жінка випросталась і струнко вийшла з намету. Мати досі схилялася над бабцею, вдивляючись у старезне обличчя.
Ружа Шаронська продовжувала обмахувати картонкою, ганяючи потоки гарячого повітря.
— Ma’! — сказала вона.
— Що?
— Чом ви їм не дозволили зробити оті збори?
— Не знаю,— відповіла мати.— Єговісти хороші люди. Ревуть і стрибають. Не знаю я. Ну наче найшло щось на мене. Не думаю, що витримала б усе це. Просто втекла б.
Десь неподалік долинув початок моління, а потім почувся наказ співати псалом. Слів не можна було розрізнити, тільки мотив. Голос піднімався і падав, і знову піднімався ще вище на кожній модуляції. Потім паузу заповнив другий голос у відповідь, і перший озвався гучно, з тріумфом, і зазвучав цілий хор як ревіння. Голос напружився і замовк, і у відповідь почулося ревіння. І поступово вірші вкорочувалися, тон наростав гостріше, як накази, а у відповідь звучали пронизливі голоси, як скарга. Ритм частішав. Чоловічі й жіночі голоси зливались, але раптом усередині співу різко виділився чийсь жіночий голос, що перетворився на плач, крик, дикий і лютий, як стогін хижого звіра; а інший глибокий жіночий голос, який співав в унісон, заволав на повну силу, і чоловічий звучав усе гучніше, наче вовче виття. Молитва припинилась, і з намету линули тільки звірине виття та гупання ніг об землю. Мати здригнулася. Ружі Шаронській перехопило подих, а ревіння хору тривало нескінченно — здавалося, що легені луснуть.
— Мене всю трусить,— сказала мати.— Та що таке.
Тепер високий голос зірвався на істерику, а крики нагадували виття гієни, гупання стало голоснішим. Голоси надірвались і змовкли, а потім виринув цілий хор, ридаючи, белькочучи щось незрозуміле, і почулись удари по тілу, наче хтось глухо повалився на землю; згодом ридання перемінилося на тихе скигління, наче виводок цуценят хлипав біля миски з їжею.
Ружа Шаронська тихо невротично плакала. Бабця вивільнила прикриті фіранкою ноги, схожі на сірі, вузлуваті лозини. Вона теж заскиглила в тон голосам. Мати поправила заслону. Тоді бабця глибоко зітхнула, її подих став рівним і сильним, а повіки заплющились і більше не смикалися. Вона міцно заснула, і з її піврозтулених вуст долинало хропіння. В іншому наметі скигління звучало все тихіше і тихіше, доки зовсім не змовкло.
Ружа Шаронська подивилася на матір очима, повними сліз.
— Це на добро,— сказала Ружа.— Бабуні це на добро. Вона заснула.
Мати засоромлено опустила голову.
— Мабуть, я не по правді вчинила з цими добрими людьми. Бабця ж заснула.
— Мо’, вам нашому проповідникові покаятися, що гріх був? — спитала дочка.
— Зроблю так... але він дуже дивний чоловік. Мо’, це він призвів до того, що я не дозволила цим людям тут молитися. Проповідник наш — він як міркує: хоч люди що роблять, усе на краще.— Мати подивилася на свої руки і промовила: — Руже, ходімо спати. Як уночі поїдемо, виспатися тре’.— Вона витягнулася поряд з матрацом.