Він трохи відсунувся.
— Ну, як приїдемо, одразу почну вечорами навчатися,— сказав він. Вона глибоко зітхнула.— Дістану книжку, де про це надруковано, і звідти купон виріжу.
— Як довго це буде, по-твоєму? — спитала вона.
— Як довго — що?
— Як довго ти навчатимешся, перш ніж станеш заробляти і ми лід купимо?
— Не можу сказати,— поважно промовив він.— Не можу достеменно сказати. Тре’ як слід навчатися, до Різдва.
— От як закінчиш курси, так і лід купимо, про мене.
Він тихо захихотів, наче кудкудакав:
— Ти перегрілася. Нащо тобі лід для охолодження на Різдво?
Вона захихотіла теж:
— Ну так. Але ж лід будь-коли потрібен. А тепер годі. Ти мене до сказу доводиш!
Сутінки згустились у безпросвітну темряву, і над пустелею в теплому небі засяяли зірки — колючі, гострі, іскристо-променисті,— і небокрай видавався оксамитовим. І спека змінилася. Коли сонце стояло високо, гарячінь ніби шмагала, переможно била, але тепер вона здіймалася знизу, від самої землі, загусла і приглушена. Запалили фари вантажівки, і вони підсвічуванням ніби трохи розмивали шосе попереду, вихоплюючи обабіч смужку пустелі. Іноді у вогнях фар зблискували чиїсь очі, але жодна тварина не з’являлась у світлі. Під брезентом було непроглядно темно. Дядько Джон з проповідником лежали обійнявшись посередині вантажівки, спираючись на лікті, й дивилися, як ззаду пролітає дорога. Їм було видно крізь пітьму, як силуети матері й бабці іноді похитуються навпроти від поштовхів. Дядько Джон звернувся до проповідника:
— Кейсі,— почав він,— ви у нас із головою, зна’те, що людям робити.
— А з чим?
— Не знаю,— відповів дядько Джон.
— Ну й замороку ти мені задав! — сказав Кейсі.
— Ну, ви ж проповідником були.
— Слухай, Джоне, що це ви всі торочите своєї, мене з себе виводите: проповідником був. Проповідник така ж людина.
— Так, але ж особлива людина, інакше не був би проповідником. Я хочу... ну... як ви гадаєте: чи буває так, що людина іншим нещастя приносить?
— Не знаю,— відповів Кейсі.— Не знаю.
— Ну, бачите... я жонатий був... одружився з файною, чудовою дівчиною. А одного разу вночі в неї живіт заболів. І каже вона: «Прошу: поклич дохторя». А я й кажу: «Якого дідька, ти просто переїла».— Дядько Джон поклав Кейсі руку на коліно й подивився крізь темряву на проповідника.— Як вона на мене дивилась... Усю ніч стогнала, а наступного дня померла.— Проповідник щось мугикнув.— Бачите,— вів далі дядько Джон,— я вбив її. А потім намагався якось злагодити все, виправдатися — про дітей турбувався. Хорошим намагався бути — та не можу. Впиваюся, буяню.
— Кожен по-своєму божеволіє,— сказав Кейсі.— От і я теж.
— Так, але ж у вас нема гріха на душі, як у мене.
— Звісно, у мене є гріхи,— тихо сказав Кейсі.— Ніхто не без гріха. Гріх — це те, у чому ми не певні. А ті, які в усьому певні, безгрішні начебто — ну, таким сучим дітям я, якби Богом був, точно зад би надрав і просто з небес викинув. Терпіти таких не можу!
— Відчуття в мене таке,— мовив дядько Джон,— ніби я нещастя всій своїй сім’ї приношу. Відчуваю, що тре’ мені піти — і хай так буде. Душа болить, не хочу нещастя приносити.
Кейсі швидко промовив:
— Одне знаю: хай людина робить те, що має робити. Не можу тобі сказати. Не можу. Не знаю, чи це везіння, чи невезіння. Але одна є на світі річ, в якій я певен — от певен, та й годі: ніхто не має права іншому світ зав’язувати. Хай сам живе як знає. Помогти йому, мо’, і слід, але не вказувати, як жити.
Дядько Джон розчаровано протягнув:
— Так ви не зна’те?
— Не знаю.
— Думаєте, це гріх — дати дружині померти, у гріб загнати отак-о?
— Ну,— сказав Кейсі,— для іншого це була би просто помилка, але як ти вважаєш, що то гріх — значить, гріх. Людина на землі сама свої гріхи створює.
— Мені тре’ поміркувати над цим,— заявив дядько Джон, ліг на спину та підібгав коліна.
Вантажівка рухалася над розжареною землею, і час непомітно спливав. Руті з Вінфілдом уклалися спати. Конні витяг ковдру, накрив себе і Ружу Шаронську, і вони возилися там у спекоті, стримуючи подих. Минув час, і Конні відкинув ковдру — і вітер овіяв прохолодою їхні мокрі тіла.
На другому кінці вантажівки мати лежала на матраці біля бабці; мати не могла нічого бачити в темряві, але відчувала, як бабин організм бореться за життя, як б’ється серце, чула дихання, тяжке і рвучке, наче ридання. І мати знов і знов повторювала:
— Ну годі. Усе буде гаразд.
І хрипко додала:
— Знаєте, нам тре’ пустелю переїхати, всій сім’ї. Ви ж це знаєте.
Дядько Джон озвався:
— З тобою все гаразд?
Минула мить, перш ніж мати відповіла.
— Усе гаразд. Мабуть, це я так, уві сні.
І за деякий час бабця затихла, а мати непорушно лежала поруч.
Минули нічні години, і над вантажівкою згустилася темрява. Іноді пролітали машини, прямуючи на захід або ще далі; іноді з заходу траплялися великі вантажівки, які прямували на схід. Зірниці повільним каскадом танули над обрієм на заході. Було вже близько півночі, коли родина наблизилася до станції біля Деґґетта. Дорога була залита електричним світлом, горіла неонова вивіска: «ТРИМАЙТЕСЯ ПРАВОГО БОКУ. СТОП». Інспектори тинялися по офісу, але щойно Том під’їхав, вони вийшли і стали під довгим козирком. Один занотував номер ліцензії та підняв капот. Том спитав:
— Що таке?
— Інспекція агропромислового комплексу. Нам треба переглянути всі речі. Якісь овочі або насіння є?
— Ні,— відповів Том.
— Ну, все одно треба перевірити ваші речі. Розвантажуйте машину.
Тут мати ледве спустилася з вантажівки. Неньчине обличчя опухло, а очі дивилися жорстко.
— Послухайте, містере. У нас є хвора, стара жінка. Нам тре’ її до дохторя везти. Не можна зволікать.— Вона, здавалося, стримувала істерику.— Ви не можете змушувати нас чекать.
— Так? Ну, нам усе одно треба вас перевірити.
— Присягаюся, нічо’ в нас нема! — закричала мати.— Присягаюся, що нема. Бабуня страшенно хвора.
— Вам, здається, теж недобре,— сказав полісмен.
Мати намагалася підтягнутися, щоб залізти на борт, і вклала в це всю силу.
— То дивіться,— сказала вона.
Інспектор спрямував ліхтарик на старе, зморщене обличчя.
— Їй-Богу, так і є,— промовив він.— Так, кажете, нема у вас ні насіння, ні фруктів, ні овочів, ні кукурудзи, ні апельсинів?
— Ні, нема. Присягаюся!
— Тоді їдьте. А лікаря можете викликати в Барстоу. Усього вісім миль до нього. Їдьте.
Том заліз у кабіну та завів мотор.
Інспектор повернувся до свого напарника.
— Не міг я їх затримувати,— сказав він.
— А може, це був блеф,— відповів другий.
— О Ісусе, ні! Бачив би ти ту стару, яке в неї лице. Ні, не блеф.
Том збільшив швидкість, їдучи до Барстоу, і в цьому маленькому містечку зупинився, виліз та обійшов вантажівку. Мати висунулася.
— Усе гаразд,— сказала вона.— Нам тре’ поспішати, не спинятися, а то, боюся, не встигнемо.
— Ну! А як там бабця?
— Вона... ну... нівроку. Їдьмо далі. Тре’ ж звідси вибратися.
Том похитав головою і відійшов.
— Еле,— покликав він,— заправимось, а далі ти поведеш.
Він під’їхав до цілодобової заправки, залив бак, радіатор і картер. Потім Ел сів за кермо, Том підсунувся скраєчку, а батько — посередині. Вони рушили в пітьмі, й маленькі схили неподалік Барстоу лишилися позаду.
— Не знаю, що на маму найшло,— сказав Том.— Сказилася, наче собака, блохою вкушена. Це ж недовго — речі оглянути. То казала, що бабця слаба, то тепер каже, що їй краще. Не передбачити, що утне. Щось із нею не те. Мо’, у дорозі з глузду з’їхала.
— Та мама сливе така, як ще дівувала,— мовив батько.— Тоді була просто дика, шалена. Їй море по коліно було. Я гадав, вона за дітей дбатиме, вгамується, та куди там. Ой, Христе мій! Згадаю, як вона домкрат схопила й ну махати... не хтів би опинитися на місці того, хто цю штуку в неї забирав.