І безпритульна голодна людина, що їхала по дорозі (а поряд з мандрівником — дружина та виснажені діти на задньому сидінні), могла дивитися не неорані поля, спроможні дати їжу, а не прибутки; і єдине, що ця людина знала,— те, що неорана земля — це гріх, а недоглянуті земельні ділянки — злочин проти виснажених дітей. І така людина їхала по дорозі й на кожному кроці бачила спокусу — кожне поле, і відчувала жадання взятися за ці поля і змусити їх віддавати всі сили, аби вирощувати їжу для дітей і хоч трохи розрадити дружину. Перед очима завжди стояла спокуса. Поля спокушали людину, і зрошувальні рівчаки з доброю водою — це теж була спокуса.
А на півдні подорожній бачив золоті помаранчі, які звисали з дерев,— маленькі золоті помаранчі в темно-зеленій гущавині; й охоронців з рушницями — патруль, який чигав, аби людина не зірвала апельсин для свого виснаженого дитятка; а якщо ціна впаде — апельсин можна буде викинути на смітник.
Мандрівець прибував на своїй розваленій машині до міста. Оббивав пороги ферм, шукаючи роботи. Де тут можна переночувати?
Ну, у Гувервіллі на березі річки. Там «окі» сила-силенна.
Він вів свою розвалену машину до Гувервілля. Ніколи не перепитував, бо свій Гувервілль був на кожній околиці кожного міста.
Лахмітне звалище-містечко лежало біля води; будинками були намети, а огорожами — солома й бур’яни, хатки будували з паперу та іншого сміття, якого валялося повно. Мандрівник відвозив туди свою родину і ставав громадянином Гувервілля — такі окраїни завжди називали гувервіллями. Мандрівник ставив свій намет якомога ближче до води, щоб одразу її зачерпнути, а якщо не мав намету, то вибирався на звалище, притягав звідти коробки і майстрував халабуду з гофрованого картону. І коли дощило, будинок розкисав і його змивало водою. Мандрівець оселявся в Гувервіллі та нишпорив по всіх усюдах у пошуках роботи, а та дрібка грошей, яка лишалася, йшла на купівлю бензину для пошуків роботи. Увечері чоловіки збиралися та спілкувалися. Присівши, вони гомоніли про землю, яку бачили.
Там тридцять тисяч акрів, отуди, на захід як їхати. Отак просто лежать. Ісусе, та мені бодай п’ять акрів — я б таке зробив! Чорт забирай, у мене б їжі було досхочу.
А ви отаке помітили? На фермах ні овочів, ні курей, ні свиней. Одне лиш вирощують — бавовну, або персики, або салат, приміром. А десь інде — лише кури. Тут таке купують, що виростити можна просто в себе на подвір’ї.
Ісусе, та якби ж мені бодай пару свиней!
Ну, на чужий коровай очей не поривай, не твоє це.
А що ж робити? Дітей хіба так піднімеш.
У таборах чується шепотіння, що на Шафтері буде робота. І вагони вночі вантажитимуть, на багатолюдних шосе — золота лихоманка на роботу. У Шафтері юрмилися люди, уп’ятеро більше, ніж треба для роботи. Золота лихоманка на роботу. Ця гарячка підкрадалася вночі та заражала скаженим бажанням шпарко взятися до роботи. А по дорозі лежали спокуси — поля, які могли би прогодувати.
Тут усе куплене. Це не наше.
Ну, може, нам дадуть бодай клаптик. Може... хоч клаптик. Он праворуч унизу — такий-о. Увесь дурманом заріс. Боже, та мені б там картоплю посадити — якраз би сім’ю прогодував!
Це не наша власність. По-їхньому — нехай дурзілля росте.
А іноді хтось, не витримавши, виповзав на землю та розчищав шматок од будяччя, намагаючись злодійськи вкрасти в землі бодай дещицю її багатства. У бур’янах вирощували таємні сади. Пакетик морквяного насіння, щопта ріпи. Саджали картопляне шкуриння, увечері прокрадалися та обробляли мотикою привласнену ділянку.
Залиш будяччя окрай — тоді ніхто нас не злапає. Залиш будяччя — оцей високий бур’ян посередині.
Вечорами тривало таємне садівництво, а воду носили в іржавих банках.
І ось одного дня з’являвся помічник шерифа:
А що це ти робиш, скажи-но?
Я шкоди не завдаю.
Я тебе з виду не випускаю. Не твоя це земля. Ви вторглися на чужу територію.
Землю не орали, а я нікому шкоди не завдаю.
Ти, чортів сквотер. Уже можна подумати, ніби це твоя земля. Та ти затятим станеш, як чорт. Думаєш, це твоя земля. Ану забирайся геть.
І маленьке зелене морквиння вирвали, і ріпу викинули та розтоптали. І знову повернувся дурман. Але коп мав рацію. Урожай піднімуть — отже, землю привласнять. Землю скопають, моркву з’їдять — і людина готова боротися за землю, яку захопила для їжі. Ану забирайся швидше! Думає, він тут хазяїн. Навіть умре, хапаючись за малесеньку ділянку, зарослу одур-травою.
Бачив обличчя того, в якого ріпу витоптували? Наче вбити готовий. За таким заколотником тільки гляди. Або ми оцих тут зупинимо, або вони всю країну розвалять. Всю країну розвалять.
Чужинці, заброди.
Звісно, вони говорять тією ж мовою, але вони не такі. Поглянь, як вони живуть. Гадаєш, хтось із нас хотів би отак жити? До дідька!
Увечері люди всідалися та гомоніли. Один збуджений чоловік: а що, справді — зберемося двадцятеро та й вихопимо собі клаптик? У нас є зброя. Візьмемо її та й скажемо: «Убийте нас, якщо зможете». Ну, зробимо?
Вони нас просто пристрелять, як щурів.
Ну, а ти як гадаєш: краще загнутися чи отак-о нидіти? Під землею лежати чи скніти в хижці з джутових мішків? Що краще для дітей твоїх — одразу вмерти, не мучившись, чи померти років за два від недоїдання, як це зветься? Знаєш, що ми весь тиждень їмо? Кропивний відвар і перепічки! А знаєш, відкіля в нас борошно на перепічки? Повимітали з підлоги у товарному вагоні.
Розмови точаться в таборах, а шерифові представники — опасисті, зі зброєю на стегнах, жирні — самовдоволено походжають у таборах: треба цей люд настрахати. Треба, аби цей люд по струнці ходив, а то лише Христос знає, що оці накоять! Ой, Ісусе, вони ж такі небезпечні, як негри на Півдні! Якщо вони разом отак тримаються, то ніщо їх не зупинить.
Повідомляють: у місті Лоренсвіллі шерифів представник виселив сквотера, той чинив опір, що змусило офіцера застосувати силу. Одинадцятирічний син сквотера застрелив представника закону з гвинтівки 22-го калібру.
Гадюки! Не дражніть їх, а якщо знахабніють, стріляйте перші. Якщо дітвак убиває копа, на що ж тоді дорослі чоловіки здатні? Тяжкі вони, а з ними треба ще тяжче. Брутально з ними. Налякайте їх.
А що як вони не злякаються? А що як вони стануть і вистрелять у відповідь? Такий народ змалечку зі зброєю ходить. Вони з пістолетом народжуються. Що як вони не лякаються? Що як їх тут ціла армія по землі марширує, як ланґобарди в Італії, як германці в Галлії, як турки у Візантії? То теж були висушені, голодні, погано озброєні орди — і легіонери не змогли їх зупинити. Ні різанина, ні терор таких не спинили. Як можна спинити того, у кого голод не лише самому живіт скрутив, а і його дітям? Ви нічим його не налякаєте — такий пізнав найвищий страх, який лише може бути.
У Гувервіллі точаться розмови: он мій дід забрав землю в індіанців.
Ні, це неправильно. Ми ж про це говорили. Це крадіжка. Я не злодій.
Та ну? Ти ж поцупив пляшку з молоком з ґанку тої ночі. Ти поцупив моток мідного дроту і продав за шматок м’яса.
Так, але ж діти голодні були.
Усе одно — це крадіжка.
Знаєте, як Ферфілди собі таке ранчо відхапали? От зара’ розповім. Тоді ділянки були державні й можна було брати. Старий Ферфілд поїхав до Сан-Франциско, повештався там по барах, набрав усякої голоти, злидняків, душ триста. І оця голота взялася за землю. Ферфілд цим голодранцям наїдки виставляв, віскі, а потім, коли вони всю роботу покінчили, папери підмахнув — і вийшло, що земля його. Він казав, це йому обійшлося в пінту самогонки за акр. Що, скажете, це не крадіжка?
Ну, це нечесно було, але ж його в тюрму за це не саджали.
Ні, в тюрму його за це не саджали. І того хлопця, який човна на фургон угатилив, а потім заявляв, що все під воду пішло, бо він у човні сидів,— того теж у тюрму не посадили. І тих, які підкупили конгресменів і законодавчі органи, теж у тюрму не посадили.