А поряд стояв величезний намет, рваний, подертий на смуги, і діри сяк-так залатані уривками дроту. Заслони відкинуті, усередині лежали чотири матраци. Замість вішалки вздовж стіни була натягнута мотузка, на якій висіли рожеві бавовняні сукні та кілька пар комбінезонів. Усього в таборі було сорок наметів і халуп, і біля кожного житла — якась автівка. Звіддаля стояло кілька дітей, які задивлялися на новоприбулу вантажівку, а потім малеча попрямувала до неї — хлопчаки в комбінезонах, босі, з волоссям сірим від пилу.
Том зупинив машину і подивився на батька.
— Тут не надто файно,— сказав син.— Мо’, ліпше поїдемо кудись інде?
— Та нащо кудись інде — тре’ нам розпитати, як воно тут,— заперечив батько.— Розпитати про роботу.
Том відчинив дверцята й виліз. Кревняки позлізали з кладі та почали зацікавлено роздивлятися табір. Руті з Вінфілдом за звичкою, яка в’їлася в них у дорозі, узяли відро й попрямували до верболозу — набрати води,— і юрма дітей розступилася перед ними, а потім знову зімкнулася.
Заслони першої халупи відгорнулись, і звідти визирнула жінка. Її сиве волосся було підв’язане стрічкою, убрана вона була в брудну квітчасту місіонерську сукню. Обличчя в жінки було зморене, під згаслими очима — тьмяні темно-сірі мішки, уста — мляві та набряклі.
Батько спитав:
— Можна ми тут станемо в таборі?
Голова пірнула всередину халабуди. На мить запала тиша, а потім заслони розтулились, і звідти вийшов бородатий чоловік у сорочці з довгими рукавами. Жінка подивилася йому вслід, але не вийшла.
— Вітаю, добродії,— сказав бородань, і його метушливі темні очі обмацали і кожного члена родини, і вантажівку з поклажею.
— Я просто запитав у вашої дружини,— сказав батько,— чи можна нам тут стати, розкласти речі.
Бородань пильно подивився на батька, начебто почув щось настільки мудре, над чим треба поміркувати.
— Ви хочете отут розташуватись, отут? — спитав він.
— Ага. А хто тут хазяїн, цього табору — мо’, спершу нам слід у нього запитати?
Бородань роздивлявся батька, примруживши око.
— То ви хочете тут стати?
Батько почав дратуватися. Сива жінка визирнула з рядюжної заслони.
— А ви як гадаєте — про що це я? — сказав батько.
— Ну, як ви тут хочете стати, то чом би й ні? Я не бороню.
Том засміявся:
— Ось тобі й маєш, ну нарешті.
Батьків гонор згас.
— Я просто хтів дізнатися: є тут хазяїн? Комусь платити тре’?
Бородань випнув щелепу.
— Який ще хазяїн? — з притиском спитав він.
Батько відвернувся.
— Та чорт з ним,— сказав він.
Жіноча голова знову пірнула в намет. Бородань загрозливо ступив крок уперед.
— Який ще хазяїн? — з притиском повторював він.— Хто ще посміє нас звідсіля вигнати? Ану кажи.
Том ступив уперед і затулив батька.
— Піди краще проспися,— мовив він.
Бородань роззявив рота і засунув у рот брудний палець, шкрябаючи там. Ще мить він допитливо та прискіпливо вивчав Тома, а потім розвернувся п’ятах і майнув до халабуди за сивою жінкою.
Том обернувся до батька.
— Що це в біса таке? — спитав він.
Батько знизав плечима. Він роздивлявся табір. Перед наметом стояв старезний «б’юїк» зі знятою кришкою капота. Молодик протирав клапани і щоразу, як прокручував інструменти — то туди, то сюди,— зизив на вантажівку Джоудів. Вони помітили, що він потай підсміюється. Коли бородань утік, молодик припинив свою роботу і підійшов до новачків.
— Ну як? — поцікавився він, і його блакитні очі аж засяяли від веселощів.— Бачив я, як ви щойно стріли нашого мера.
— Та що, чорт забирай, сталося? — не вгавав Том.
Молодик гмикнув:
— Та нічого, просто клепки чортма, як у тебе чи у мене. Може, він трохи схибнутий, почім я знаю.
— Я просто спитав у нього,— сказав батько,— чи можна нам тут стати.
Молодик обтер замащені руки об штани.
— Ну аякже. Чом би й ні? Ви, люди добрі, щойно з пустелі прибули?
— Так,— підтвердив Том.— Уранці приїхали.
— Ніколи раніше в Гувервіллі не бували?
— В якому Гувервіллі?
— Та ось він.
— Он воно що! — сказав Том.— Ми щойно приїхали.
Повернулися Руті з Вінфілдом, несучи наповнене відро.
— Зробимо стоянку,— сказала мати.— Я дуже стомлена. Мо’, тут відпочинемо.
Батько з дядьком Джоном полізли на вантажівку, щоб зняти брезент і матраци.
Том підійшов до молодика і супроводив його до машини, яку той ремонтував. Інструменти для полірування клапанів лежали на блоці, а на вакуумному баку стояв жовтий слоїчок з мастилом для натирання і шліфування. Том спитав:
— Що в біса сталося з отим бороданем?
Молодик узяв загусник і почав працювати, прокручуючи клапан інструментом, протираючи отвори.
— Мером? Бозна. Про мене, просто він причинний.
— Як це — причинний?
— Гадаю, копи його зашпиняли, ганяли туди-сюди, от він і сказився.
Том спитав:
— Нащо вони його ганяли туди-сюди?
Молодик перестав працювати і глянув Тому просто в очі.
— Та бозна,— відповів він.— Ти щойно приїхав. Може, тобі видніше буде, ліпше все збагнеш. Одні говорять так, інші — інак. Але ось побудете тут у таборі якийсь час, і побачите: хутко до вас шериф навідається.
Він узяв клапан і почав його змащувати.
— Та нащо, чорт забирай?
— Та кажу тобі, не знаю. Одні кажуть — це тому, що не хочуть, аби ми голосували, тому й ганяють нас туди-сюди, щоб ми не голосували. А інші кажуть — це щоб нам грошової допомоги не давати. А ще хтось каже: якщо ми на одному місці станемо, то згуртуємось, організуємося. Не знаю я. Повсякчас мотаюся. Зажди — сам побачиш.
— Ми не прошаки,— твердо сказав Том.— Ми роботу шукаємо. До будь-якої роботи готові.
Молодик перестав заливати клапан загусником і здивовано подивився на Тома.
— Шукаєте роботи? — перепитав він.— Так ви роботи шукаєте? А як гадаєш: інші чого шукають? Діямантів? А що ти думаєш — чому в мене весь зад у милі, так набігався?
Він знову взявся за загусник та почав заливати гнізда.
Том подивився на брудні намети, мотлох замість речей, на старі машини, безформні матраци, просушувані на сонці, на закіптюжені бляшанки над випаленими ямами, чорними від золи, де люди готували їсти. Він стиха спитав:
— Хіба вони безробітні?
— Не знаю. Мабуть, потім буде робота. Виноград збирати, як дозріє, бавовну, коли підросте. Нам далі тре’ їхати, тільки от клапани полагоджу. У мене дружина, діти. Ми чули, є робота на півночі. Поїдемо на північ, до Салінаса.
Том бачив, як повернулися дядько Джон, проповідник і батько: вони натягували брезент на держаки, а мати стала всередині навколішки, розкладаючи матраци. Юрма притихлих дітей стояла поруч і спостерігала, як облаштовується нова родина,— тихі босоногі діти з замурзаними личками. Том сказав:
— У нас удома рекламки роздавали — помаранчеві. Там прописано, що тут багато людей тре’ — фрукти збирати.
Молодик розреготався.
— Подейкують, сюди вже триста тисяч понаїхало, либонь, кожен оті рекламки бачив — такими хоч греблю гати.
— Ну, а якщо тут людей не тре’, то нащо було стільки грошви викидати, оті папірці друкувати?
— Та головою поміркуй.
— Так, але знати хочу.
— Диви,— почав молодик.— Припустімо, даєш ти роботу, а на неї лиш один знайдеться, хто працювати хоче. Ти повинен заплатити йому стільки, скільки він вимагає. А так охочих може бути не один, а сотня.— Він відклав інструмент. Погляд став гострим, а голос — металевим.— І сотня хоче цієї роботи. І в них діти є — голодні. І на якісь паршиві десять центів їм можна купити коробку маїсової каші — дітей прогодувати. Та й на п’ять центів можна хоч кусник дітям купити. Потрібні сотні людей. Запропонуєш їм гарувати за п’ять центів — і вони одне одного повбивають, горлянку перервуть за той п’ятицентовик. Знаєш, за скільки я на останній роботі працював? П’ятнадцять центів на годину. Десять годин — півтора долара, а жити поряд не дозволяли. Скільки бензину задарма попалив.— Він тяжко дихав від гніву, в очах палала ненависть.— Ось чому такі рекламки випускають. Роздрукуєш прірву отаких чортових рекламок — а платитимеш п’ятнадцять центів за годину польових робіт.