— От лайно,— сказав Том.
Молодик різко засміявся.
— Атож, лайно. От побудеш тут трохи — і як зачуєш, що десь трояндами пахне, перекажи мені, теж приїду понюхаю.
— Але ж тут має бути робота,— не відступав Том.— Боже Всемогутній, тут так рясно, просто напхано всього: у садах і виноград, і овочі — сам бачив. Їм потрібні люди. Я ж сам усе бачив.
У наметі неподалік од машини заплакала дитина. Молодик зайшов у намет, і звідти крізь брезент почувся його тихий голос. Том узяв загусник і став протирати клапан, водячи рукою туди-сюди, обертаючи інструмент. Дитячий плач змовк. Молодик вийшов з намету і почав спостерігати за Томом.
— А ти вмієш працювати,— промовив він.— Чортівськи гарна річ — працелюбність. Тобі знадобиться.
— А як же те, що я сказав? — знову почав Том.— Я ж бачив, скільки тут усього росте.
Молодик присів навпочіпки поряд.
— Скажу я тобі,— тихо відповів він.— Я в одному клятому величезному персиковому саду гарував. Цілий рік там дев’ятеро працювали.— Він зробив виразну паузу.— А як персики достигнуть, тут на два тижні беруть три тисячі людей. Треба все зібрати, а то персики погниють. Так що вони роблять? Оті кляті рекламки порозсилають усюди. Їм потрібні три тисячі — а приїжджають шість тисяч. І мають більше робітників, ніж треба, більше, ніж можуть заплатити. А як не схочеш за таку платню працювати — та будь ласка, чорт з тобою, он ще тисяча так і рветься. Так збираєш, збираєш — а потім раз, і роботи нема. Самі персики скрізь у цьому краю. Усі разом достигли. Усе позбирали, нічого не лишилося, наче чорт узяв. А більше нічого в цьому клятому краю не росте. А власники більше не хочуть тебе тримати. Три тисячі таких, як ти. Роботу виконали, більше нема. А може, ти злодюга, чи п’яниця, чи заколотник. І ще одне: вигляд ти маєш не шикарний, бо живеш у бруднючих наметах; хоч і гарно навколо, та від тебе тхне. Не хочуть нас на роботу брати. Ну й викидають під три чорти. Отак.
Том, глянувши в бік намету Джоудів, побачив матір, яка важко й повільно від утоми розпалює маленьке багаття з мотлоху та ставить каструлю на вогонь. Кільце дітей ще наблизилось, і ясні, широко розплющені очі так і спостерігали за кожним неньчиним порухом. Старезний, ветхий, згорблений дідуган виповз із намету, як борсук, і почимчикував до юрми, придивляючись і принюхуючись. Потім заклав руки за спину і приєднався до хлопців, щоб роздивитися матір. Руті з Вінфілдом стояли біля неї, ворожо позираючи на незнайомців.
Том люто промовив:
— А ці персики тре’ одразу збирати, так? От щойно дозріли?
— Ну аякже, так і роблять.
— Ну то хай усі зберуться та й скажуть: «Хай гниють». Одразу плату піднімуть, далебі!
Парубок відірвавсь од клапанів і саркастично подивився на Тома.
— Ну, отаке вигадав. Сам додумався? Прямо своєю головою?
— Я зморився,— сказав Том.— Усю ніч їхав. Не хочу сваритися. Страшенно заводжуся через дрібницю, скаженію, настільки втомився. Ти мене не зли. Прошу.
Молодик усміхнувся.
— Та я нічого такого. Я не про тебе. Ти ж тут нещодавно. А ті, хто тут устиг попрацювати, уже метикують, що до чого. І ті, у кого фруктові сади, теж тяму мають. Слухай: якщо люди разом збираються, їм лідера треба — ну, ватажок має бути, треба ж, аби хтось говорив. А щойно він рота розтулить — так йому кийком влуплять і за ґрати. Ще один лідер випливе — і його теж за ґрати.
— Ну, у в’язниці принаймні їсти можна,— сказав Том.
— А діти? Тобі їсти даватимуть, а дітям хто дасть?
— Так,— поволі мовив Том.— Так.
— Оце інша річ. Чував про «чорний список»?
— А що воно таке?
— Ну, просто капкан на тебе розставлять — щойно писнеш, мовляв, люди, давайте разом усе робити — і все побачиш. Клацнуть з тебе фотку і скрізь порозсилають. Тоді чорта з два роботу отримаєш. А якщо діти є...
Том стягнув шапку і почав м’яти в руках.
— Значить, бери що дають — так? Або здихай з голоду, а верескнеш — теж здихай з голоду?
Молодик широко повів рукою, указуючи на рвані намети та іржаві автівки.
Том знову поглянув на свою матір, яка сиділа й чистила картоплю. І на дітей, які підсунулися ближче. Він сказав:
— Ні, я цього не спущу. Наш народ, чорт забирай, не вівці. Чорт забирай, от надеру когось.
— Що — і копа?
— І будь-кого.
— Ну ти й псих,— мовив юнак.— Вони ж тебе одразу схоплять. У тебе ж ні імені, ні власності. І знайдуть тебе в канаві, у власній крові — захлинешся нею. А в газеті лише рядочок тиснуть — знаєш, що там сказано буде? «Знайдено труп волоцюги». От і все. У газетах стільки таких рядків побачиш: «Знайдено труп волоцюги».
Том промовив:
— Ну що ж, біля цього трупа волоцюги ще один труп знайдуть.
— Ну ти й псих,— повторив юнак.— Нічого хорошого це не принесе.
— Ну, а як тоді робити?
Він подивився на замащене обличчя і в ніби затягнуті плівкою очі молодика.
— Ніяк. А ви звідки?
— Ми? Неподалік од Саллісо, Оклахома.
— Щойно приїхали?
— Тільки сьо’дні.
— А надовго тут станете?
— Не знаю. Лишимося там, де роботу знайдемо. А що?
— Нічого.
Й очі знову затягнулися плівкою.
— Тре’ поспати — сказав Том.— Завтра поїдемо — роботу шукати.
— Спробуйте.
Том розвернувся і рушив до намету Джоудів.
Молодик узяв слоїчка з мастилом для клапанів і засунув туди палець, набираючи суміш.
— Ей! — схопився він.
Том обернувся:
— Що тобі?
— Хочу тобі сказати,— він поманив пальцем, на якому застигла крапля суміші.— Просто хочу тобі сказати. Не шукай тут неприємностей. Бачив отого причинного в наметі?
— В наметі?
— Ну так... того, що тупий начебто... божевільний?
— Ну то й що?
— От як за тобою прийдуть — а вони всі приходять,— ти теж такого вдавай. Тупий — нічого не знаю. Не розумію нічого. Як копи до нас — так і ми до них. Не бий копів. Це ж самогубство. Просто вдай причинного.
— Так, значить, ці кляті копи до мене прив’яжуться — а я нічо’ не робитиму?
— Та ні, слухай-но. Я до тебе ввечері навідаюсь. Може, неправильно це. Тут нишпорки на кожному кроці. На лихо наражаюсь, як маля поводжусь. Але все одно навідаюсь. Якщо копа побачиш — удавай, що ти чортячо тупий селюк, окі, ясно?
— Ну, це таке, можна зробити,— відповів Том.
— Не турбуйся. Ми тут дурня не граємо, просто під ніж не ліземо. Дитині ж небагато треба, щоб з голоду померти. Два-три дні — і все.
Він повернувся до роботи, намастив суміш у гнізда клапанів, його рука почала стрімко рухатися туди-сюди, а обличчя посмутнішало.
Том повільно пошкандибав до свого намету.
— Причинний,— пробурмотів він собі під ніс.
Батько і дядько Джон повернулися до табору з оберемком сухих вербових лозин для розпалу, підкинули галуззя до багаття і присіли навпочіпки.
— Тут дуже файно всього назбирали,— промовив батько.— Такі довгі гілляки.— Він побачив коло скупчених дітей.— Господи Всемогутній! — сказав він.— А відки ви всі взялися?
Усі діти потупились і стали роздивлятися свої ноги.
— Певно, запах їжі зачули,— сказала мати.— Вінфілде, ану не лізь, не вештайся під ногами.— Вона відштовхнула його.— Хочу зробити трохи рагу,— сказала вона.— Ми ж, відайте, нічо’ не їли відтоді, як з дому поїхали. Чоловіче, сходи-но до крамниці, купи трохи приголовку. Зробимо добру печеню.