В очах Ружі Шаронської було випробування, вона дивилася на Конні, перевіряючи його, пильно вивчаючи.
— Але я навчатимуся,— провадив він.— Скоро на ноги стану.
Вона запекло промовила:
— Нам тре’ хату мати, перш ніж дитина народиться. Не в наметі ж мені народжувати.
— Авжеж,— погодився він.— Скоро на ноги стану.
Він вийшов з намету і подивився на матір, яка нахилилася над багаттям. Ружа Шаронська лягла на спину і втупилася в стелю намету. Засунула великий палець у рот, наче кляп, і стиха заплакала.
Мати стала навколішки біля багаття, підкидаючи гілки, щоб розпалити вогонь і нагріти казанок для рагу. Вогонь спалахнув і згас, знову спалахнув і згас. Діти — тепер зібралося п’ятнадцять — стояли біля вогнища і мовчки споглядали. І коли запах готового рагу залоскотав їхні носи, діти злегка набурмосилися. Сонячне проміння осяяло руду куряву, яка запорошила їм чуприни. Діти були збентежені, але не мали сил піти. Мати тихо розмовляла з дівчинкою, яка стояла всередині цього охопленого жадобою кола. Це дівча було старшим, ніж інші діти. Дівчинка стояла на одній нозі, почухуючи другу босими пальцями, а руки тримаючи за спиною. Дівчатко невідступно дивилося на матір невеличкими сірими очима. Мала запропонувала:
— Я могла б назбирати вам ломаччя, як хочете, мем.
Мати відірвалася від роботи.
— Хочеш, аби я поїсти дала, так?
— Так, мем,— не вагаючись відповіла дівчинка.
Мати підкинула хмизу під казанок, і гілки затріщали.
— Вам нема чим снідати?
— Ні, мем. Тут роботи нема. Татко хочуть продати щось із речей, купити бензину — і ми далі поїдемо.
Мати подивилася на неї.
— І ні в кого тут нема нічо’ на сніданок?
Діти, які збіглися колом, нервово переступали з ноги на ногу і поглядали на казанок, що кипів. Одне маленьке хлоп’ятко хвалькувато заявило:
— Я снідав... разом з братом снідали... і оці двоє теж — сам бачив. Ми ситі. Ми на Південь їдемо, сьо’дні ввечері.
Мати всміхнулася.
— Так ти не голодний. На всіх вас тут не вистачить.
Маленьке хлоп’ятко закопилило губи.
— Ми добре поїли,— повторив малюк, раптом крутнувся, побіг до свого намету й пірнув туди. Мати дивилася хлопчику вслід так довго, що старша дівчинка нагадала про себе.
— Вогонь згасає, мем. Я нанесу ломаччя, як захочете.
Руті з Вінфілдом стояли всередині кола, як і всі — безпристрасно й гідно. Вони тримались осторонь, але водночас запобігливо. Руті перевела холодні та злі очі на дівчатко. Присіла, щоб наламати хмизу для мами.
Мати підняла кришку казанка і стала помішувати рагу паличкою.
— Рада, що не всі з вас голодні. Той малий принаймні точно ні.
Дівчинка всміхнулася:
— Отой! Та він просто хвалько. Отак кирпу гне, надимається — теж мені цабе. Якщо в нього нема чим вечеряти — знаєте, як він робить? Он учора ввечері вийшов і каже, що вони курча їли. Ну, доповім вам, я тоді піддивилася та й побачила, що в них самі перепічки, як у всіх.
— Ой! — І мати глипнула на заслону намету, де сховалося мале хлоп’ятко. Озирнулася на дівчинку.
— А ви давно в Каліфорнії? — спитала мати.
— О, півроку, певно. Ми якийсь час жили в урядових таборах, а потім на північ переїхали, а коли повернулися, там людей уже було як оселедців у бочці. Отам гарно було! Жити можна!
— А де це? — запитала мати.
Вона взяла галуззя від Руті та підкинула у вогонь. Руті з ненавистю дивилася на дівчинку, старшу за неї.
— Поблизу Відпетча. І вбиральні хороші там, і лазні, а білизну можна просто в кадубі прати, а води скільки — хорошої, питної; вечорами музику грають, хто як уміє, а по суботах танці. О, ви ніколи такої краси не бачили. І майданчики є, щоб діти грались, а в туалетах папір. Смикнеш трохи за ланцюжок — а вода просто в унітаз ллється, а копів зовсім нема, ніхто не лазить до наметів, а той головний, який табором керує, такий ввічливий, отак запросто приходить і балакає, не надимається. От якби ми знову могли там пожити.
— Ніколи про таке не чувала,— сказала мати.— Не відмовилася б у кадубі попрати, що правда то правда.
Дівчатко далі балакало, аж захлинаючись:
— А ще — Боже Всемогутній — у них гаряча вода просто по трубах тече, а ви душ у ванні приймаєте — ох і тепло. Ви ніколи такого місця не бачили.
Мати спитала:
— Кажеш, там людей як оселедців у бочці?
— Так. Повно напхалося.
— Мабуть, дорого беруть,— припустила мати.
— Ну, недешево, але якщо у вас грошей нема, то дозволяють відробляти по дві години на тиждень, прибирати, сміттєві баки чистити. Різне таке. А ввечері музику грають, люди збираються, спілкуються, а гаряча вода просто по трубах тече. Ви ніколи таких розкошів не бачили.
— Гарно було б туди поїхати,— сказала мати.
Руті досі стримувалась. Але раптом люто вибухнула:
— У нас бабуня померла просто на вантажівці!
Дівчинка запитально подивилася на Руті.
— Так, померла,— повторила Руті.— А слідчий забрав.
Вона щосили стиснула вуста і нахилилася ламати хмиз.
Вінфілд аж заморгав од такого свавільного випаду.
— Просто на вантажівці,— повторив він.— А слідчий забрав її у великому кошику.
— Ану замовкніть негайно,— сказала мати,— ви обоє, а то вижену.
І вона підкинула хмизу до багаття.
На другому кінці табору Ел прогулювався, поглядаючи на протирання клапанів.
— Схоже, ти вже завершуєш,— сказав він.
— Ще два лишилися.
— А дівчата тут якісь є?
— Я жонатий,— відповів молодик.— Не маю часу на дівчат.
— А я завше маю,— сказав Ел.— Не маю ні на що інше.
— От поголодуєш — тоді сам побачиш, як змінишся.
Ел розсміявся:
— Мабуть. А поки що я такий як є, не міняюся.
— Тут я з одним розмовляв... він з тобою приїхав, так?
— Так! Брат мій Том. Краще з ним не жартувати. Він одного вбив.
— Та ну? А чого?
— Побилися. Той хлопець Тома ножем штрикнув. А Том йому лопатою по голові засадив.
— Ну, а далі що? Суд був?
— Відпустили, бо це бійка була,— сказав Ел.
— Не схожий він на сутяжника.
— Та не такий він. Але Том нічо’ нікому не спускає.— Голос Ела був дуже гордим.— Том, він не задерикуватий. Але — стережись!
— Ну... я з ним балакав. Він нічого, не буйний.
— А він і не буйний. Він як тісто: довго підходить, розкачується — зате потім як скипить.
Юнак протер останній клапан.
— Дай-но допоможу з останнім клапаном, у гніздо поставимо.
— Що ж, помагай, як робити нема чого.
— Тре’ поспати,— сказав Ел.— Але, чорт забирай, ледь побачу машину не в порядку, так руки й сверблять. Просто душа не на місці.
— Ну, вдячний буду за допомогу,— сказав молодик.— Мене звати Флойд Ноулз.
— А мене — Ел Джоуд.
— Радий знайомству.
— Я теж,— відповів Ел.— А ти стару прокладку залишиш?
— Доведеться,— відповів Флойд.
Ел вийняв з кишені складаний ніж і почав продряпувати блок.
— Ісусе! — мовив хлопець.— Нічо’ так не люблю, як кишки мотору випускати.
— А як же дівчата?
— Та й дівчата, аякже! От якби я розібрав «ролс-ройс» і знову зібрав. Зазирнув одного разу під капот шістнадцяти-циліндрового «кадилака» — Боже ти мій, ніколи такої насолоди в житті не мав! У Саллісо якось ішов — а біля ресторану така шістнадцятка стоїть, підняв я капот. Тут хазяїн виходить і питає: «Якого біса ти це робиш?» А я кажу: «Та просто дивлюся. Хіба не цяця?» А він стоїть як пеньок. Певен будь, ніколи він усередину й не зазирав. Просто стоїть як пеньок. Багатій такий у солом’яному капелюсі. Сорочка така писана, окуляри. Нічо’ одне одному не говоримо. Просто дивимося. А потім він як запитає: «А хоч’ проїхатися?»