— Чорт забирай! — вигукнув Флойд.
— Правда! «А хоч’ за кермо сісти?» Ну, як на гріх, джинси в мене брудні. Кажу: «Та я її замажу».— «Сідай! — каже він.— Кварталом проїдемося». Ну, сер, сів я і вісім разів з вітерцем по кварталу проїхався — їй-пра, Богом клянуся!
— Добре було? — спитав Флойд.
— О Йсусе! — відповів Ел.— Якби я міг розкрутити її до гвинтика... от якби!
Флойдова рука, яка посмикувалася, уповільнилась. Молодик зняв клапан з гнізда й оглянув деталь.
— А тепер звикай драндулет розкручувати,— сказав він,— тому що нічого більше тобі не дадуть, забудь про «кадилак» у шістнадцять циліндрів.
Він поклав загусник на підніжку і почав стамескою зішкрібати замазку з блока.
Дві кремезні жінки, простоволосі та босоніж, пройшли повз них, несучи відро з молоком. Вони накульгували від важкого відра, і жодна не звела очей від землі. Сонце вже хилилося нижче, бо полудень минув.
Ел промовив:
— А тобі багато чого не подобається.
Флойд ще озлобленіше почав шкребти зубилом.
— Я тут уже півроку,— сказав він.— Наче вітром віюся по всьому штату, уже до такого стану дійшов, що про одне лише й думаю — як роботу знайти, м’яса, картоплі добути, аби дружина з дітьми голодні не були. От як заєць мотаюсь — а що з того? Хоч скільки б гарував, їжі не досить. Утомився, от. Утомився, і сон мене бере, де не присяду. Просто руки опускаються.
— Що, зовсім постійної роботи нема? — спитав Ел.
— Ні, нема постійної.
Флойд стамескою відколупав замазку від блока і протер тьмяний метал засмальцьованою ганчіркою.
До табору під’їхав іржавий легковик з кузовом, де сиділо четверо чоловіків зі шкарубкими, смаглявими до чорноти, суворими обличчями. Авто повільно проїжджало табором. Флойд гукнув їздців:
— Ну, як успіхи?
Машина зупинилася. Водій озвався:
— Ми тут до біса багато землі оглянули. Нема роботи в цьому краю. Треба нам їхати.
— Куди? — спитав Ел.
— Бозна. Тут ми все обнишпорили.
Водій натиснув на зчеплення й повільно рушив далі табором. Ел задивився машині вслід.
— А хіба не ліпше було б, якби роботу шукав хтось один? Одну ставку легше знайти, хай один спробує.
Флойд поклав стамеску і кисло посміхнувся.
— Не розумієш ти,— сказав він.— Аби по країні віятися, бензин потрібен. Бензин коштує п’ятнадцять центів за галон. А четверо ж не можуть узяти чотири машини на брата. Так що вони всі складаються і бензин купляють. Зрозумій.
— Еле!
Ел побачив Вінфілда, який став поряд з ним.
— Еле, мама приготували рагу. По тебе послали.
Ел витер руки об штани.
— Ми сь’одні ще не їли,— сказав він Флойду.— Вернуся тобі помогти, як поїмо.
— Та не варто, не вертайся.
— Та ні, поможу.
Ел пішов за Вінфілдом до табору. Тепер там було повно людей. Допитливі діти щільно згуртувалися біля казана з тушкованим м’ясом — настільки близько, що мати зачіпляла їхні лікті, готуючи страву. Том і дядько Джон стояли поряд.
Мати безпорадно промовила:
— Не знаю, як бути. Сім’ю тре’ годувати. Що ж мені з оцими-о робити?
Дітлахи непорушно стояли, втупившись у неї. Обличчя в них були спустошені, напружені, а очі машинально перебігали з казанка до олов’яної тарілки, яку вийняла мати. Їхні очі пантрували за ложкою, яка накладала страву в тарілку, і коли мати передала паруючу тарілку дядькові Джону, очі вп’ялися в порцію. Дядько Джон занурив ложку в рагу — й очі стежили за цим, бігаючи з кожним порухом ложки. Ось шматок картоплі відправився дядькові Джону в рот — і очі вп’ялися йому в обличчя, відстежуючи реакцію дорослого. Чи добра страва? Чи смачно йому?
І тоді дядько Джон ніби вперше побачив їх. Жував він повільно.
— Візьми собі,— сказав він Томові.— Я їсти не хочу.
— У тебе ж за весь день і дрібки в роті не було,— заперечив Том.
— Та знаю, але в мене живіт розболівся. Я не голодний.
— То візьми оцю тарілку і поїж у наметі,— спокійно сказав Том.
— Я не голодний,— не вгавав дядько Джон.— Я і в наметі їх бачитиму.
Том обернувся до дітей.
— Ах ви мерзотники,— сказав він.— Ану вимітайтеся звідси, негідники.
Очі відірвались од рагу і з цікавістю зазирнули йому в обличчя.
— Ану геть, мерзотники. Усе’дно нічо’ не отримаєте. Негарно ви чините. Не вистачить тут на вас.
Мати вичерпала тушковане м’ясо з казанка в олов’яні тарілки — дуже мізерними порціями,— і розклала миски на землі.
— Не можу я їх прогнати,— сказала.— Беріть тарілки — і заходьте у намет. А решту хай вони доїдять. Оцю дайте Ружі Шаронській.— Вона всміхнулася дітям.— Чуєте,— сказала мати,— ви, малята, знайдіть десь трісочки, принесіть, і я вам дам що лишилося. Але щоб не билися.
Уся зграйка майнула безшумно, з надприродною стрімкістю. Діти метнулися, щоб знайти тріски, потім до своїх наметів, принесли ложки. Ледь мати розклала їжу на тарілках, як малі повернулися — притихлі, голодні як вовки. Мати похитала головою.
— Не знаю, як бути. Не можу сім’ю пограбувати. Мені сім’ю тре’ годувати. Руті, Вінфілде, Еле,— люто закричала вона.— Беріть свої тарілки. Бігом до намету. Ану геть звідси.— Вона винувато глянула на дітей, які мовчки чекали.— На всіх не вистачить,— смиренно сказала мати.— Я поставлю казанок на землю, а ви денце пошкрябайте, рештки — тільки все’дно не наїстеся.— Вона вагалася.— Нічо’ не вдієш. Не можу вас обділити.— Вона взяла казанок і поставила на землю.— Тепер заждіть. Ще гаряче,— сказала вона й майже побігла в намет, щоб не бачити дитячих облич.
Її сім’я сиділа на землі, кожен їв зі своєї тарілки, і рідня з-за заслони чула, як діти грюкають у казанку ложками, змайстрованими з трісок і уламків іржавої бляхи. Дитяча ватага заступила казанок. Вони не розмовляли, не билися й не сперечалися, але в їхній невідступній увазі була задерев’яніла лють. Мати розвернулася до них спиною, тому не могла бачити дітей.
— Не можемо ми більше так,— сказала вона.— Доведеться ховатись і їсти на самоті.
Почувся скрегіт посудини, яку відсували, а потім ватага дітей розсіялась, усі розбіглись і лишили вишкрябаний казанок на землі. Мати подивилася на спустошені тарілки.
— Ніхто з вас не наївся як слід.
Батько підвівся та вийшов з намету, не мовивши ані слова. Проповідник усміхнувся і ліг на спину, заклавши руки за голову. Ел звівся на ноги.
— Тре’ тому помогти з машиною.
Мати зібрала тарілки і вийшла з намету мити посуд.
— Руті,— покликала вона,— Вінфілде. Бігом мені відро води принесіть.
Вона подала їм відро, і вони попленталися до річки.
Поряд з’явилася міцна ширококоста жінка. Її плаття було у візерунках пилу і плямах машинного мастила. Підборіддя гордо підняте. Вона стояла за кілька кроків од матері й войовничо розглядала її. Нарешті жінка наблизилася.
— Вечір добрий,— холодно промовила вона.
— Добрий,— відповіла мати і, підвівшись із колін, підсунула їй ящик.— Чи не хочете сісти?
Жінка стала впритул.
— Ні, не сяду.
Мати запитально подивилася на неї.
— Чи можу я чимось помогти?
Жінка стала руки в боки.
— Краще за свою рідню переживай, а моїх дітей облиш.
Мати широко розплющила очі.
— Я нічо’ такого не зробила...— почала вона.
Жінка похмуро зиркнула на неї.
— Мій малий повернувся, а від нього так тушонкою й відгонить. Ви з ним поділилися. Він сам мені казав. Нічого тут вихвалятися, що рагу у вас є. Чого ви так робите? У мене й так голова обертом іде, на душі тужно. А тут ще малий мій заявляється і пита: «А коли в нас печеня буде?» — Голос у неї затремтів від люті.
Мати підійшла впритул.
— Сядьте,— сказала вона.— Сядьте, поговоримо.
— Ще чого, не сяду. Тут родину нагодувати силуєшся, а ще й ви зі своєю тушонкою лізете.
— Сядьте,— сказала мати.— У нас більше рагу не буде — усе вийшло,— доки роботу не знайдемо. А якби ви теж готували тушковане м’ясо, і вас би дітлашня так обступила, що не продихнути,— як би ви вчинили? Нам не вистачало, але понад силу було дітей лишити, коли вони отак стоять і дивляться.