Ел мить дивився на нього.
— О’кей,— сказав він.— Хоча думаю, ви дурень затятий.
— Аякже,— сказав Кейсі.— Чом би й ні?
Сирена знов і знов завивала, все наближаючись. Кейсі став навколішки біля помічника і перевернув його на спину. Повалений застогнав, його очі силувалися розплющитись, але не могли, хоч як він намагався побачити, хто це над ним. Кейсі обтер пил йому з губ. Усі родини сховалися в наметах, щільно запнувши по собі заслони, а присмеркове сонце заливало бронзою червоні та сірі намети.
На шосе заверещали шини, і в табір швидко в’їхало авто без даху. Звідти вийшло четверо чоловіків, озброєних гвинтівками. Кейсі встав і підійшов до них.
— Що, в дідька, тут сталося?
— Я відгамселив отого чоловіка,— сказав Кейсі.
Один з озброєних підійшов до помічника. Той уже був притомним, марно намагаючись підвестися.
— Ну, так що тут сталося?
— Ну,— сказав Кейсі,— він наривався, і я вдарив його, а він зачав стріляти й поранив жінку отам, у наметах. Тож я знову його вдарив.
— Ну, а до того що було?
— Я йому нагрубіянив,— відповів Кейсі.
— Лізь у машину!
— Атож,— погодився Кейсі та поліз на заднє сидіння.
Двоє чоловіків допомогли травмованому помічнику стати на ноги. Він обережно обмацував шию. Кейсі зауважив:
— Отам жінка в наметі вся в крові, бо він промазав.
— Ми це потім з’ясуємо. Джо, оцей тебе вдарив?
Переляканий чоловік мляво втупився на Кейсі.
— Не схоже, що він.
— Та це я був, усе правильно,— наполягав Кейсі.— Ти помилився, не того схопив.
Джо повільно похитав головою.
— Не схожий ти на того, хто на мене напав. Їй-бо, зараз мене знудить!
— Та поїду я, які проблеми,— сказав Кейсі.— Краще подивіться — отам жінка кров’ю стікає.
— Де вона?
— У тамтому наметі.
Старший з прибулих попрямував до намету, стискаючи рушницю. Спочатку він озвався крізь брезент, а потім зайшов усередину. За мить він уже вийшов і повернувся. Сказав трохи гордовито:
— Господи, ну й жах там. Сорок п’ятий калібр — постріл. Джгут їй наклали. Ми послали по лікаря.
Двоє обступили Кейсі. Старший посигналив сиреною. У таборі панувала мертва тиша. Заслони були щільно запнуті, й люди не висувалися з-за них. Мотор завівся, авто розвернулося та рушило з табору. Кейсі сидів між охоронцями гордо, жили на його шиї випиналися. На вустах грала слабка усмішка, допитливий погляд був як у завойовника.
Коли копи поїхали, народ вийшов з наметів. Сонце сідало за обрій, і табір осявала ніжно-лазурова вечірня сутінь. На сході гори ще жовтіли від сонячного проміння. Жінки повернулися до згаслих багать. Чоловіки знову зібралися разом, сіли і завели тиху розмову.
Ел виповз з-під брезенту і пішов до верболозу — свиснути Тому. Мати вийшла і розклала багаття з гілок.
— Чоловіче,— сказала вона,— багато поїсти не вийде. Ми й так пізно поїли.
Батько і дядько Джон стали неподалік табору, дивлячись, як мати чистить картоплю і нарізає сирими скибками, а потім викладає на змащену салом сковороду. Батько сказав:
— Що в біса такого проповідник зробив?
Руті з Вінфілдом підкралися та присіли, щоб чути розмову.
Дядько Джон продряпував землю довгим іржавим цвяхом.
— Він знав, що таке гріх. Я спитав його про гріх, а він пояснив; не знаю лише, чи правильно це. Він казав: людина тоді згрішила, коли думає, що вона згрішила.
Очі в дядька Джона були втомлені та сумні.
— Усі свої дні я чаївся,— продовжив він.— Таке накоїв, про що нікому не розказував.
Мати обернулася до нього:
— І не розказуй, Джоне,— промовила вона.— Усе Богові повідай. Не обтяжуй інших своїми гріхами. Негодяще це.
— Світу через те не бачу,— сказав Джон.
— Ні, не розказуй. Іди до потічка, занурся з головою і там прошепочи все, що хоч’.
Батько поволі кивнув, схвалюючи жінчині слова.
— Її правда,— мовив він.— Тобі полегшає, як свої гріхи іншим розкажеш, але ж гріх від того іншим перекинеться.
Дядько Джон подивився на сонце: гори стали золотими й віддзеркалювались у нього в очах.
— От якби я розчавити гріхи міг,— промовив він.— Та не можу. Вони все нутро мені проїли.
Позаду нього Ружа Шаронська вийшла з намету, запаморочливо похитуючись.
— Де Конні? — роздратовано запитала вона.— Сто років його не бачила. Куди він подівся?
— Не бачила,— сказала мати.— Якщо здибаю, перекажу йому, що ти хочеш його бачить.
— Мені недобре,— мовила Ружа Шаронська.— Конні лишив мене.
Мати подивилася на опухле обличчя дочки.
— Ти плакала,— сказала мати.
Сльози знову почали навертатися на очі Ружі Шаронської.
— Ану візьми себе в руки,— твердо сказала мати.— Нас тут багато, не ти одна. Годі себе жаліти. Негайно ходи, бараболю чисть. А то жалієш себе.
Дівчина спочатку попленталася до себе в намет. Вона намагалась уникнути суворих очей матері, але вони стежили невблаганно, і Ружа повільно повернулася до багаття.
— Не міг він мене покинути,— сказала вона, але сльози вже висохли.
— Берися до роботи,— наказала мати.— Повсякчас у наметі рюмсаєш, себе жалієш. Не було в мене часу, аби за тебе взятися. А тепер візьмуся. Бери цього ножа та чисть бараболю.
Дівчина послухалася та опустилася навколішки, почала чистити. Вона гнівно примовляла:
— От хай повернеться — побачить. Ото поговорю з ним.
Мати ледь усміхнулася:
— А він тебе як ударить. Сама напрошуєшся, аби тебе набили,— скиглиш не вгаваючи. Та якщо він тебе наб’є, я його благословлю.
Очі в дівчини запалали від образи, але вона змовчала.
Дядько Джон щосили загнав широким великим пальцем іржавий цвях глибоко в землю.
— Тре’ мені зізнатися,— сказав він.
Батько не витримав:
— Та кажи вже, чорт забирай! Що — вбив когось?
Дядько Джон порився пальцями в кишені джинсів і витяг звідти згорнутий засмальцьований папірчик. Розгорнув його й показав.
— П’ятірка,— сказав дядько Джон.
— Украв чи що? — спитав батько.
— Ні, це мої гроші. Утаїв свою частку.
— Та це ж твої гроші, хіба ні?
— Так, але я не мав права утаювати.
— Не бачу тут аж такого гріха,— сказала мати.— Це ж твоя частка.
Дідько Джон повільно промовив:
— Я не просто втаїв. Я тримав ці гроші, аби надудлитися. Знав, що настане час, коли мені нутро так припече, що без випивки ніяк. Думав, час ще не настав, не пора ще... а тут проповідник у тюрму пішов, аби Тома виручити.
Батько закивав головою вгору-вниз і підсунувся, щоб ясніше чути. Руті підсунулася, наче цуценя, сперлася на лікоть, а Вінфілд наслідував її приклад. Ружа Шаронська видлубала з бульби картопляний кільчик. Вечірні сутінки згустилися й стали синішими.
Мати сказала різко, сухим тоном:
— Не второпаю, чому те, що Тома врятували, означає, що ти надудлишся.
Джон сумно відповів:
— Не можу сказати. На душі так каламутно. Він так просто це зробив. Просто підійшов і сказав: «Це я накоїв». Вони його забрали. Усе’дно нап’юся.
Батько знову струснув головою.
— Не второпаю, чого ти про це розводишся,— сказав він.— На твоєму місці я просто пішов би та й випив.
— Настав той час, коли мені тре’ зняти тяжкий гріх зі своєї душі,— сумно мовив дядько Джон.— Програв я. Не зловив хортуну за хвіст — от вона й дременула. Слухай-но! — сказав він.— У тебе ж гроші є. Дай мені два долари.
Батько з неохотою поліз до кишені та вийняв звідти шкіряний кисет.
— Аби впитися, сімох доларів тобі зажирно буде. Ти ж не шампанське хльоптатимеш.
Дядько Джон простягнув купюру:
— Візьми оце і жени два долари. Я й за два уп’юся до зелених коників. Не хочу ще й марнотратом стати — нащо мені ще один гріх. Витрачу все, що одержав. Завше так роблю.