Батько взяв замурзаний папірчик і віддав дядькові Джону дві срібні монети.
— Роби що маєш робити. Ніхто не знає, що кому тре’, тож хай не вказує.
Дядько Джон узяв монети.
— А ти не злитимешся? Ти ж зна’ш, такий я.
— Христе мій, та не буду,— відповів батько.— Ти зна’ш, що робиш.
— Не витримаю цієї ночі,— сказав дядько Джон і обернувся до матері.— А ти зла на мене не держиш?
Мати не звела голови.
— Ні,— тихо відповіла вона.— Ні, йди.
Він підвівся й самотньо, як сирота, почимчикував у вечірньому світлі. Вийшов на бетонне шосе, перетнув тротуар і зайшов у продуктову крамницю. Перед дверима, затягнутими сіткою, він стягнув капелюх, кинув його в пил і затоптав у бруд обцасом на знак приниження. І чорний капелюх так і лишився лежати там, зім’ятий і брудний. Джон зайшов у крамницю і наблизився до полиць, де за дротяною сіткою стояли пляшки віскі.
Батько й мати спостерігали, як дядько Джон ішов. Ружа Шаронська ображено втупилася в картоплю.
— Бідолашний Джон,— сказала мати.— Я от думала, якби можна було зробити щось хороше — та бачу, не виходить. Ніколи ще не бачила, аби людина так побивалася.
Руті покрутилася в пилу. Вона нахилилася до плеча Вінфілду, притягнула брата за вухо та зашепотіла:
— Я зара’ нап’юся.
Вінфілд пирхнув і одразу щільно стиснув уста. Двоє дітей відповзли, тамуючи подих, а потім, аж фіолетові від напруги, захихотіли. Вони проповзли повз намет, а далі скочили й дременули з вереском по табору. Вони побігли до верболозу, сховалися там і зайшлися від реготу. Руті скосила очі, розслабилася, пройшлася похитуючись, спотикаючись, висолопивши язика.
— Я п’яна,— сказала вона.
— Усі сюди,— покликав Вінфілд.— Дивіться на мене: я буду дядько Джон.
Хлопчик змахнув руками, засопів і закрутився дзиґою, доки в нього не запаморочилося в голові.
— Ні,— сказала Руті.— Отак тре’. Отак. Я дядько Джон. Я страшенно п’яна.
Ел і Том тихо прокрадалися крізь верби й раптом уздріли дітей, які запаморочливо і шалено бісилися. Сутінки вже були зовсім густі. Том став і придивився.
— Та це ж Руті з Вінфілдом? Що це з ними за приключка, якого біса?
Вони наблизилися.
— Ви з глузду з’їхали? — спитав Том.
Діти зупинились і зніяковіли.
— Ми просто граємося,— відповіла Руті.
— Вар’ятів граєте,— сказав Ел.
Руті виклично заявила:
— Це не таке вар’ятство, як у декого.
Ел не дав себе збити. Він продовжив:
— Руті наривається, аби їй дали копняка під зад. Давно наривається. Пора дати.
Руті скривила гримасу в нього за спиною, розтягла губи вказівними пальцями, зробила всі міни, які тільки вміла, щоб показати образу, проте Ел так і не повернувся, аби це побачити. Вона знову глянула на Вінфілда, щоб продовжити гру, але тепер він принишк і збагнув, що гру зіпсовано. Обоє це зрозуміли.
— Гайда до річки, поплаваємо, як качки, головою вниз,— запропонував Вінфілд.
Вони спустилися, продираючись крізь верболіз, досі розлючені на Ела.
Ел і Том нечутно йшли в сутінках. Том сказав:
— Звісно, Кейсі дарма це зробив. Так я й думав. А він казав, що нічо’ для нас не зробив. Чудний він, Еле. Усе думає.
— Так у проповідників ведеться — відповів Ел.— Люблять собі життя псувати.
— Слухай, а куди це Конні подівся?
— Та, думаю, за потребою відійшов.
— Щось він збіса довго марудиться.
Вони йшли вздовж наметів, тримаючись до них ближче. Біля Флойдового намету їх зупинив тихий оклик. Вони наблизилися до заслони і присіли. Флойд трохи відсунув брезент.
— Ну як, збираєтеся?
— Не знаю,— сказав Том.— Гадаєш, так краще буде?
— Ви ж чули, що цей бичара сказав,— гірко всміхнувся Флойд.— Тебе ж попалять, якщо не вшиєшся. Ти що собі думаєш — що цей, якого отак оддухопелили, не вернеться знову сюди надавати? Не будь дурнем. Тут ціла команда приплуганиться, аби нас викурити.
— Гадаю, справді ліпше нам забиратися,— сказав Том.— А ти куди?
— Я ж казав — на північ.
— Слухай-но,— сказав Ел,— мені говорили, десь урядовий табір є. Де він?
— Та повно їх.
— Ну, де ж саме?
— Їдьте на південь 99-м, дванадцять-чотирнадцять миль, потім звертайте на схід до Відпетча. Він акурат поряд. Але, певно, повний під зав’язку.
— Кажуть, приємно там,— сказав Ел.
— Авжеж, приємно. Ставляться як до людей, а не як до собак. І копів там нема. Але він переповнений.
— Не можу збагнути,— сказав Том,— чого оцей помічник так розбуянився. От наче на лихо напрошувався, ніби на скандал наривався.
— Сам не знаю,— сказав Флойд,— але на півночі я з одним розбалакався — він теж помічник, але хороший. Так він казав, там помічники хоч-не-хоч, а мають когось заарештовувати. Шериф одержує сімдесят п’ять центів на день за кожного ув’язненого, а годує за чверть долара. А як ув’язнених нема — нема йому й прибутку. Той помічник мені казав, що він за тиждень нікого не забрав, а шериф йому сказав: або хай когось приведе, або значок знімає. Оцей помічник, який сьогодні приходив, точно збирався когось арештовувати.
— Пора нам збиратися,— сказав Том.— Бувай, Флойде.
— Бувай. Може, ще побачимося. Сподіваюся.
— Бувай,— сказав Ел.
Вони побрели потемнілим табором до сірого намету Джоудів.
Картопля на сковороді сичала та плювалася підливою, підходячи на багатті. Мати перевертала товсті скибки ложкою. Батько сидів поруч, охопивши руками коліна. Ружа Шаронська сиділа під брезентом.
— Це Том! — скрикнула мати.— Слава Богу!
— Тре’ нам звідси тікати,— сказав Том.
— Що таке?
— Ну, Флойд каже, вони сьо’дні ввечері табір підпалять.
— Якого дідька? — спитав батько.— Ми нічо’ не зробили.
— Нічо’, крім того, що лягавому врізали,— зауважив Том.
— Ну, ми такого не робили.
— Так той коп погрожував, що нагряне.
Ружа Шаронська наполегливо втрутилася:
— Ви Конні не бачили?
— Так,— відповів Ел.— Уздовж берега шурував, аж іскри летіли,— отам, де річка. Він на південь подався.
— Він... він що... зовсім пішов?
— Не знаю.
Мати розвернулася до дівчини.
— Руже, ану все розказуй, годі скиглити. Що тобі Конні казав?
Ружа сумовито промовила:
— Казав, що ліпше б він удома лишався, трактори вивчав.
Усі притихли. Ружа Шаронська споглядала вогонь, і в сяйві багаття виблискували її очі. На сковороді різко сичала картопля. Дівчина закашлялася та витерла ніс ребром долоні.
— Нічо’ хорошого в Конні не було,— сказав батько.— Я вже давно те бачив. Кишка тонка, безхребетний, а кирпу гнув.
Ружа Шаронська підвелась і пішла до намету. Там вона лягла на матрац, перевернулася на черево і завмерла, сховавши обличчя в долонях.
— Та й наздоганяти його не варт, гадаю,— зауважив Ел.
— Ні,— відповів батько.— Як він такий негодящий, нащо він нам.
Мати зазирнула до намету, де Ружа Шаронська розпростерлася на матраці.
— Цить! — застерегла мати.— Не тре’ так казати.
— Так, він негодящий,— наполягав батько.— Повсякчас тільки й торочив, до чого збирається братись. І ні за що не брався. Я нічо’ не казав, доки він тут був. А як утік...
— Цить! — тихо сказала мати.
— Та чого це, на Бога? Чого ти цитькаєш? Втік він чи не втік?
Мати перевернула ложкою шиплячу картоплю; підлива бризнула. Мати підкинула хмиз до вогню, і полум’я здійнялося вгору, осяявши намет.
— У Ружі буде дитина,— сказала мати,— наполовину її, наполовину — Конні. Недобре для малюка — зростати в такій сім’ї, де казатимуть, що тато негодящий був.
— Та це ліпше, аніж брехати,— заперечив батько.
— Ні, не ліпше,— урвала його мати.— А от якби він помер? Ти ж нічо’ поганого про Конні не скажеш, якщо він помре?