Але вона наполягала:
— Ну що ти, не розкажеш?
— Не розкажу. Краще лягайте спати.
Раптом вона повелася так, ніби помолоділа й дівує:
— Як же я засну, коли в мене з голови не йде те, що ти так і не розказав?
— Ні, ні,— мовив Том.— От прокинетесь уранці, переберетесь — і тоді про все дізнаєтесь.
— Та не засну я ні в чому, крім того, що на мені.
— Вам доведеться,— щасливо засміявся Том.— Вам просто доведеться.
— Добраніч,— тихо мовила вона, нахилилась і ковзнула в темряву під брезент.
Том підтягнувся й заліз на борт вантажівки. Він улігся на дерев’яній підлозі, зчепив руки на потилиці так міцно, що затулив вуха. Уночі ставало все холодніше. Том застебнув пальто на грудях і знов одкинувся на спину. Зірки над головою сяяли яскраво і різко.
е не світало, як він прокинувся. Невеличкий шерех, якийсь шум збудив його. Том дослухався й знову почув, як залізо скрегоче об залізо. Він заціпеніло звівся, тремтячи від вранішнього повітря. Табір ще спав. Том устав і подивився через борт вантажівки. На сході виднілися синяво-чорні гори, і просто на очах, за ними замерехтіло слабке проміння, забарвивши бескеття тьмяно-червоним, а далі небо було холоднішим, сірішим, непрогляднішим і нарешті переходило в суцільну нічну чорноту на заході. Унизу, в долині, земля стала лілово-сірою від зорі.
Знову почулося брязкання заліза. Том подивився вздовж ряду наметів, які були трохи світлішими й ледь вирізнялися на сірому ґрунті. Біля шатра він побачив спалах жовтогарячого полум’я, який просотувався зі шпарини в старій чавунній печі. З куцого димаря струмував сивий дим.
Том переліз через борт вантажівки і зістрибнув на землю. Почав прокрадатися в бік печі. Побачив молодицю. Вона поралася біля грубки й однією рукою тримала дитину та годувала груддю, а дитя ховало голівку під англійську блузку. І молодиця ходила біля грубки, ворушила вогонь, піднімала іржаві заслінки, щоб краще горіло, вивільнювала тягу — і весь цей час маля смоктало, а мати вправно перекладала дитину то в одну руку, то в другу. Дитина не заважала ні її роботі, ні спритним, граційним рухам. І жовтогаряче полум’я вихоплювалося зі шпарин, лизало піч і кидало мерехтливі відсвіти на намет.
Том наблизився. До нього долинули пахощі смаженого бекону і печеного хліба. На сході швидко займався день. Том підійшов ще ближче до печі й простягнув руки до вогню. Молодиця подивилася на нього і кивнула так, що дві косички смикнулися.
— Доброго ранку,— сказала вона і перекинула скибку бекону на пательні.
Заслона намету відсмикнулась, і звідти вийшов юнак, а за ним — літній чоловік. Обидва були вдягнені в нові сині робочі брюки і жорсткі пальта з грубої, надутої бавовняної тканини, з блискучими мідними ґудзиками. В обох були гострі обличчя, і ці чоловіки були схожі між собою. У молодика на підборідді була чорна щетина, у літнього — сива. Голови та обличчя в них були мокрі, з волосся крапала вода, і краплі котилися з колючої щетини. Щоки лисніли від вологи. Обидва стояли, безтурботно задивляючись на те, як на сході світліє небокрай. Вони разом позіхнули і глянули на осяяні пагорби, а тоді обернулись і помітили Тома.
— Ранок добрий,— сказав літній чоловік, і обличчя в нього було ні дружнім, ні ворожим.
— Доброго ранку,— відповів Том.
І юнак теж сказав:
— Ранок добрий.
Вода повільно висихала в них на обличчях. Чоловіки підійшли до печі й стали гріти руки.
Молодиця продовжувала поратися. Вона лише раз одірвалася від роботи — усадовила дитину на землю та перев’язала собі косички шнурком, і тепер вони висіли за спиною, сіпаючись і посмикуючись у такт рухам. Жінка поставила олов’яний посуд на великий ящик з-під багажу, вийняла набір олов’яних тарілок, поклала ножі та виделки. Потім вона вичерпала бекон з густої підливи, виклала м’ясо на олов’яну тарілочку, і бекон захрускотів та затріщав, згортаючись краями в закрутки. Молодиця відчинила іржаву духовку і вийняла звідти деко з пишними перепічками.
Коли чоловіки зачули пахощі перепічок, то глибоко зітхнули. Молодик стиха промовив:
— Бо-ож-же!
Старший звернувся до Тома:
— Снідав?
— Ну, ні ще. Але моя сім’я там. Ще не встали. Їм тре’ виспатися.
— Ну, тоді сідай з нами. У нас усього повно — слава Богу!
— Що ж, дякую вам,— сказав Том.— Так чортівськи добре пахне, що не відмовлюся.
— Смачно, правда? — спитав молодик.— Чував колись такі пахощі?
Усі підійшли до ящика та сіли навколо нього.
— Працюєш тут? — спитав юнак.
— Збираюся,— відповів Том.— Ми щойно вночі приїхали. Ще не встигли оговтатися.
— А ми вже дванадцять днів тут працюємо,— сказав молодик.
Молодиця, пораючись біля груби, мовила:
— Їм навіть нову одежу видали.
Обидва чоловіки оглянули свій жорсткий синій одяг і трохи зніяковіло всміхнулися. Жінка виймала страви: бекон і пишні підсмажені перепічки зі шкоринкою, миску з підливою для бекону і кавник,— а потім теж присіла на ящик. Дитина ще смоктала, засунувши голову під англійську блузку.
Усі наповнили свої тарілки, залили бекон і перепічки підливою, поклали цукру до кави.
Старший чоловік набивав собі повний рот, жував і ковтав, ковтав і жував.
— Господи милий, як смачно! промовив він і знову напхав рот.
— Ми всі дванадцять днів тут добре їмо,— сказав юнак.— Ніколи не було, щоб голодували... ніхто з нас. Працюєш — гроші заробляєш — їси.
Він знову судомно, мало не як скажений, заходився їсти й знову наповнив собі тарілку. Усі пили вогняну каву, вихлюпнули гущу на землю та знову налили собі по філіжанці.
У вранішній зорі спалахнули червонясті відблиски. Батько з сином перестали їсти. Вони дивилися на схід, і їхні обличчя осяяв світанок. В очах віддзеркалювались освітлені вершини. І тоді чоловіки вихлюпнули гущу з чашок на землю та обидва встали.
— Ну, до діла! — сказав старший.
Молодик подивився на Тома.
— Чуєш,— сказав,— ми тут труби прокладаємо. Хоч’ з нами — то можем і тебе влаштувать.
Том сказав:
— Оце було б страшенно гарно! І за сніданок отакий — дякую!
— Ми тобі раді,— мовив старший.— Як хоч’, то спробуємо й на роботу пристроїти.
— Ще б пак! — відгукнувся Том.— Тільки постривайте трохи, збігаю своїм скажу.
Він побіг до намету Джоудів, нахилився й зазирнув. У темряві під брезентом видніли невиразні обриси сонних людей. Але раптом серед них виникло якесь ворушіння. З-поміж сонних виповзла, немов змійка, Руті: волосся падало їй на очі, сукенка була зім’ята й перекручена. Дівчинка тихо вилізла з намету й підвелася. Її сірі очі були ясні та спокійні після сну, без пустотливих бісиків. Том відійшов від намету й зробив Руті знак, щоб ішла за ним, а коли озирнувся, то побачив, як вона на нього дивиться.
— Боже милосердний, та ти ростеш! — мовив Том.
Руті, раптово знітившись, відвела очі.
— Слухай сюди,— сказав їй Том.— Нікого зараз не буди, але коли повстають, скажи, що мені робота підвернулася, то я пішов працювать. І мамі скажи, що я в сусідів поснідав. Чула?
Руті кивнула й подивилася вбік, очі в неї були зовсім дитячі.
— Тільки цур нікого не будити! — нагадав Том.
Він поспішив до нових приятелів, а Руті обережно підійшла до санвузла й зазирнула в його прочинені двері.
Коли Том повернувся, старий і молодий чекали на нього. Молодиця витягла надвір матрац і поклала на нього немовля, а сама взялася мити посуд.
Том сказав:
— Хотів своїм сказати, де я пішов. Ще не встали.
Усі троє пішли вуличкою між наметів.
Табір починав оживати. Біля свіжих багать поралися жінки: краяли м’ясо, вчиняли тісто на ранковий хліб. Чоловіки походжали й біля наметів, возилися з машинами. Небо вже рожевіло. Перед конторою сухорлявий дід ретельно працював граблями. Він так волочив свої граблі, що сліди від зубців були прямі й глибокі.
— Рано встали, батяню,— сказав до нього молодик.