Томас глянув на годинник.
— Ну, ходімо копати канаву, пора. Їй-Богу,— сказав він,— маю вам щось сказати. Ви ж, хлопці, в отому урядовому таборі живете, так?
Тімоті нашорошився.
— Так, пане.
— А у вас щосуботи ввечері танці?
Вілкі всміхнувся:
— Ага, так.
— Ну то стережіться цієї суботи ввечері.
Зненацька Тімоті випростався. Він близько підійшов до Томаса.
— Про що це ви? Я член Центрального комітету. Я мушу знати.
Було помітно, що Томас побоюється.
— Нікому ні слова, що це я сказав.
— Та що таке? — наполягав Тімоті.
— Ну, Асоціації не подобається уряд табору. Там нема шерифових помічників. Люди самі закони вигадують — так я чував,— і не можна нікого заарештувати без ордера. А тепер, якщо там колотнеча станеться чи навіть стрілянина — кілька представників од шерифа до вас заявляться і табір вичистять.
Тімоті не можна було впізнати. Він розправив плечі, а погляд у нього став крижаним.
— Нікому ні слова, від кого це почув,— збентежено повторив Томас.— Там бійка буде в таборі ввечері. А шерифові представники де й візьмуться.
Том наполягав:
— Та нащо, заради Бога? Що ці люди — ко’ось турбують?
— А я скажу вам, нащо,— відповів Томас.— Усі, хто в таборі оселився, звикли, що з ними по-людськи поводяться. А якщо такий потрапить до табору для сквотерів, то їх важко буде подолати.— Він знову витер обличчя.— Пора на роботу. Ісусе, сподіваюся, не добалакаюся до того, що з ферми попруть. Але ви люди хороші.
Тімоті підійшов до нього і простягнув суху жилаву руку, і Томас потиснув її.
— Ніхто не взнає, хто сказав. Дякуємо. Бійки не буде.
— Ідіть працюйте,— сказав Томас.— Двадцять п’ять центів за годину.
— Згодні, приймемо,— відповів Вілкі,— від вас.
Томас пішов до будинку.
— Я зараз,— сказав він.— Починайте роботу.
За ним грюкнули двері.
Троє чоловіків пройшли повз побілену повітку, а потім до межі поля. Вони наблизилися до довгої вузької канави, де поряд лежали бетонні труби.
— Отут ми й працюємо,— сказав Вілкі.
Його батько відімкнув повітку і витяг звідти дві кирки та три лопати. Він сказав:
— Ось твоя красуня.
Том перекинув кирку:
— Божечку мій! Цьом — та в люлю!
— Заждемо, як ти на одинайцяту її вихвалятимеш,— зауважив Вілкі.— От поглянеш, чи буде вона й тоді цьом та в люлю.
Вони підійшли до канави. Том зняв піджак і кинув його на грудку розкопаної землі. Зняв кашкет і ступив у канаву. Потім поплював собі на руки. Кирка звилася в повітря й опустилася. Том тихо гмикнув. Кирка здіймалась і опускалась, і крекотала, хряскала щоразу, впиваючись у ґрунт, і грудки відлітали од вістря.
— Ну, батю,— сказав Вілкі,— грабар у нас що треба, першокласний. Та він народився копачем, із заступом у руках.
— Я вправлявся (уф!)...— сказав Том.— Еге, панове, вмію щось (уф!)... Життя на це поклав (уф!)... Аж за душу бере (уф!)...
Розрихлена земля розліталася перед ним. Сонце осявало фруктові дерева, і виноградне листя стало на лозах золотаво-зеленим. Шість футів зроблено — і Том відійшов та витер чоло. Вілкі змінив його. Лопата піднімалась і опускалась, і грудки землі розліталися від канави, яка все глибшала.
— Чув я про Центральний комітет,— сказав Том.— То ви там?
— Еге ж,— відповів Тімоті.— Це відповідальність неабияка. Людей стільки. Щосили стараємося. Стільки людей у таборі... хочеться, аби їм краще було. От якби тільки великі фермери нам так не дошкуляли — а то як чума достеменна. От хай їм грець.
Том поліз знову до канави, а Вілкі став осторонь. Том спитав:
— А як щодо тої бійки (уф!)... на танцях — ну, про що він балакав? Чо’о оті домагаються?
Тімоті йшов за Вілкі, вирівнюючи лопатою дно канави, готуючи її для труби.
— Схоже на те, що вимести нас хочуть,— мовив Тімоті.— Бояться, як би ми не зорганізувалися — так, мабуть. Може, вони мають рацію. Бо наш табір — це організація. Люди самі себе доглядають. Музики в нас найкращі, оркестр найліпший у цих краях. У крамниці відкрили для голодних маленький кредит. На п’ятірку їжі накупиш — табір дозволяє. І ніколи суперечок із законом не мали. Я гадаю, великих фермерів оце й лякає. Не можуть кинути нас у в’язницю — оце їх і лякає. Там надумали, мабуть: як ми самі табором керувати можемо, так, значить, і на інше здатні.
Том висунувся з канави й витер піт з очей.
— А ви чули, він з газети вичитував про якихось агітаторів на півночі, у Бейкерсфілді?
— Аякже,— підтвердив Вілкі.— Повсякчас таке пишуть.
— Ну, а я був там. Ніяких агітаторів там не було. Ніяких — як це зветься — червоних. А хто в біса оці червоні?
Тімоті розрівняв горбок на дні канави. Сонце спалахнуло на його щетині білими іскрами.
— Багато хто хоче знати, хто такі червоні,— він розсміявся.— Один з наших таки взнав.— Він акуратно поплескав по землі лопатою, приминаючи насип.— Є тут один такий, Гайне. Одержав щось близько тридцяти тисяч акрів, персики й виноград — і ще консервний завод, і винзавод. Ну, він весь час розводився про «отих чортових червоних». «Оті чортові червоні доведуть країну до розрухи,— каже,— а нам треба загнуздати червону наволоч». А один молодик нещодавно сюди приїхав, на захід, і в перший же день отакого наслухався. Почухав потилицю й пита: «Містере Гайнеє, я тут новачок. А хто такі „чортові червоні“?» І що ти собі думаєш? Ну, цей Гайне і одвіча: «Червоний — це той сучий син, який хоче тридцять центів за годину, коли ми платимо двадцять п’ять!» А той хлопець поміркував, потилицю почухав і каже: «Гаразд, на Бога, містере Гайнеє. Я не сучий син, але якщо червоний — це той, про якого ви кажете, то хай — я теж хочу тридцять центів за годину. Усі хочуть. До дідька, містере Гайнеє, ми всі червоні».— Тімоті врізав лопату в землю та розгріб грудки, і тверда поверхня сяйнула на сонці.
Том засміявся:
— Про мене, і я такий.
Кирка звилась і опустилась, і земля захрускотіла під лезом. Піт котився з чола і стікав по крилах носа, заблищав на Томовій шиї.
— Чорт,— сказав Том,— файний струмент (уф!)... якщо зна’ш, як приборкати (уф!)... Візьмешся за кирку (уф!)...— та й втягнешся (уф!)...
Усі втрьох злагоджено працювали, потихеньку риючи канаву, і вранішнє сонце дедалі більше пекло їх.
оли Том пішов, Руті деякий час дивилася на двері санітарної частини. Її завзяттю бракувало присутності Вінфілда, щоб можна було похвалитися сміливістю перед ним. Вона поставила босу ногу на бетонну підлогу, але одразу ж відступила. У кінці проходу з намету вийшла жінка і почала розпалювати дрівця в переносній бляшаній пічці. Руті ступила до жінки кілька кроків, але не наважилася підійти близько. Дівчинка прокралася до намету Джоудів і зазирнула туди. На одному кінці на землі спав дядько Джон, похроплюючи, і слина булькала у нього в горлі. Мати і батько з головою щільно накрилися ковдрою, ховаючись від сонця. Ел спав осторонь від дядька Джона, затуляючи рукою очі. Біля входу в намет лежали Ружа Шаронська і Вінфілд, а біля брата Руті помітила вільне місце. Вона присіла навпочіпки і вгледілася в темряву. Її очі зупинилися на Вінфілдовій скуйовдженій голові, й від сестриного погляду хлопчик прокинувся, розплющив очі та втупився в Руті; зір у нього ще не прояснився. Руті притулила палець до губ і поманила брата вийти. Вінфілд скосив зір на Ружу Шаронську. Її рожеве, розпашіле вві сні обличчя з напіврозплющеними вустами було поряд. Вінфілд обережно відгорнув ковдру і виповз із намету, тихо підійшов до Руті.
— Ти давно не спиш? — шепнув він.
Вона відвела його вбік з підкресленою сторожкістю, і коли вони усамітнились та небезпека минула, мовила:
— А я й не лягала. Усю ніч не спала.
— Ти мені очей не замилюй,— відповів Вінфілд.— Брехуха безсовісна.
— Ну і хай,— сказала вона.— Як я брехуха, то нічо’ не розкажу, а тут таке сталось. І не розкажу, як тут одного ножем штрикнули, а потім ведмідь вийшов і малятко потягнув.