Ружа Шаронська пригнічено сказала:
— Мені недобре без Конні. Хай він прийде. Недобре мені, не хочу нічо’ без Конні робити.
Мати одразу розвернулася до неї. Жовте кукурудзяне борошно обліпило матері зап’ястя й руки до ліктів.
— Руже,— суворо сказала вона,— а ну струснися. Надто довго ти хлипала. Прийде жіночий комітет — і що буде, як наша сім’я гостей неприбраною стріне?
— Але мені недобре.
Мати насунула на неї, простягаючи замазані борошном руки.
— Давай,— сказала вона.— Такі часи настають, що те, як ти ся почуваєш, тре’ в собі тримати, не показувати.
— Мене знудить,— заскімлила Ружа Шаронська.
— Ну, відійди, хай нудить. Звісно, тебе нудить. В усіх так. А потім приберися, вимий ноги і туфлі взуй.— Мати знову взялася до роботи.— А ще коси заплети,— додала вона.
Жир на розпеченій сковороді бризнув і засичав, коли мати перевернула ложкою перепічку. Неня перемішала борошно з підливою в казанку, додала води, посолила і розмішала підливу. Кава почала закипати в галоновій бляшанці, й запах долинув до інших.
Батько повернувся з санітарної частини, і мати критично оглянула чоловіка. Той спитав:
— То, кажеш, Том має роботу?
— Так, сер. Прокинувся ще до нас. Тепер відкрий цю коробку і діставай чистий комбінезон і сорочку. Чоловіче, я страшенно заклопотана. Перевір вуха в Руті та Вінфілда. Гаряча вода ось. Зробиш? Нашуруй їм вуха і шиї як слід пошкреби, щоб аж червоні були. Хай сяють.
— Ніколи не бачив, аби ти так крутилась,— озвався батько.
Мати вигукнула:
— Та зара’ такий час — ми всі повинні мати гідний вигляд. Їхали — і що, до того було? А тепер маємо змогу. Лиши брудний комбінезон у наметі, я виперу.
Батько пішов до намету і за хвильку повернувся звідти з блякло-блакитним комбінезоном і сорочкою. І він повів смутних і наляканих дітей до санітарної частини.
Мати крикнула йому вслід:
— Добряче їм вуха вимий.
Дядько Джон підійшов до дверей чоловічої частини, визирнув на вулицю, а тоді сів на унітаз і довго сидів, охопивши руками голову, що пульсувала болем.
Мати зняла з пательні підсмажені оладки й почала додавати ложкою підливу в тісто для нової порції, аж ось поряд з жінкою на землю впала тінь. Мати озирнулася через плече. Позаду неї стояв невисокий чоловік, весь у білому, зі схудлим, засмаглим, зморшкуватим обличчям, який дивився весело. Він був худий як тріска. Білий чистий костюм протерся на швах. Чоловік усміхнувся до матері.
— Доброго ранку,— привітався він.
Мати подивилася на його біле вбрання, і обличчя її недовірливо скам’яніло.
— Доброго ранку,— відповіла вона.
— Ви місіс Джоуд?
— Так.
— Ну, а я Джим Ровлі. Я управитель табору. Просто вирішив подивитися, чи все гаразд. У вас усе є?
Мати пильно й підозріло вдивлялася в нього.
— Так,— сказала вона.
— Я спав, коли ви вночі прибули,— мовив Ровлі.— На щастя, для вас знайшлося місце.
Його голос звучав тепло. Мати відповіла просто і щиро:
— Гарно тут. Особливо — пральня.
— Зачекайте, доки жінки зберуться прати. Уже скоро. Ви ніколи не чули, аби було так жваво. Як на молитовних зборах. Знаєте, що вони вчора влаштували, місіс Джоуд? Хором співали. Гімн виспівують і одяг у такт перуть. Це варто було почути, скажу вам.
Підозра поступово щезала з неньчиного обличчя.
— Мабуть, файно було. Ви головний?
— Ні,— відповів він.— Люди тут і без мого втручання працюють. Вони табір у чистоті тримають, за порядком стежать, усе роблять. Ніколи ще таких людей не бачив. У приміщенні для зборів одяг шиють. Іграшки майструють. Ніколи ще не бачив таких людей.
Мати подивилася на свою брудну сукню.
— Ми ще не встигли прибратися,— сказала вона.— Просто в дорозі важко бути чистими.
— Хіба не знаю,— відповів він. І потягнув носом повітря.— Скажіть: це ваша кава так смачно пахне?
Мати всміхнулася:
— Приємний аромат, так? На повітрі кава завше пахне приємно.— І з гордістю додала: — Ми вважали б за честь, якби ви поснідали з нами.
Він підійшов до багаття, присів навпочіпки, і мати остаточно склала зброю.
— Для нас це було б честю,— сказала вона.— Ми не так багато маємо, але ласкаво просимо.
Невисокий чоловічок усміхнувся їй.
— Я вже снідав. Але хотів би філіжанку кави. Такий аромат.
— Аякже... аякже, звісно.
— Не поспішайте.
Мати налила в олов’яний кухоль кави з галонової бляшанки.
— У нас немає цукру,— сказала жінка.— Мо’, сьо’дні купимо. Якщо ви з цукром любите, вам буде несмачно.
— Ніколи цукру не вживаю,— відповів він.— Тільки добру каву псує.
— Ну, а я собі щопту цукру додаю,— сказала мати.
Вона пильно поглянула на нього, намагаючись збагнути, чому вони одразу порозумілися. Шукала корисливість на його обличчі — і не знаходила нічого, крім дружнього ставлення. Потім її погляд упав на протерті шви на його вбранні, й вона заспокоїлася.
Він відпив ковток кави.
— Гадаю, вранці до вас навідається жіночий комітет.
— Ми не прибралися,— сказала мати.— Ліпше б вони прийшли, коли ми приберемося.
— Та вони ж такого набачилися,— відповів управитель.— Самі через це пройшли. Комітети в нашому таборі хороші, бо все розуміють.— Він допив каву й підвівся.— Ну, мені треба далі йти. Якщо вам щось буде потрібно, приходьте до офісу. Я там постійно. Чудова кава. Дякую.
Він поставив чашку на ящик до інших горняток, помахав рукою і попрямував уздовж ряду наметів. І мати чула, як він, ідучи, звертався до людей. Вона опустила голову і ледь стрималась, аби не заплакати.
Повернувся батько, ведучи дітей,— очі в них ще були мокрі від наболілих вух. Діти були впокорені й аж сяяли чистотою. Засмаглий ніс у Вінфілда був натертий до блиску.
— Ось,— повідомив батько.— Здер бруд і ще два шари шкіри. Довелося мало не облизувати, аби з них людей зробити.
Мати схвалила.
— Милий вигляд,— зазначила вона.— Ось вам оладки з підливкою. Нам тре’ прибратися тут і лад у наметі навести.
Батько подав тарілки собі й дітям.
— Цікаво, а де Том знайшов роботу?
— Не знаю.
— Ну, як він знайшов, то й ми знайдемо.
До намету повернувся Ел, увесь схвильований.
— Що за місце! — сказав він. Обслужив себе і налив кави.— Знаєте, що один тутешній робить? Причеп для будинку майструє. Отам, у наметі за нами. У причепі матиме і ліжко, і плиту — усе до клаптика. Просто житиме там. Ій-Їй-богуотам житиме! Просто зупиниться, де хоче, і житиме.
— Мені б ліпше хатинку маленьку мати,— сказала мати.— Сподіваюся, скоро зможемо маленьку хатинку поставити.
Батько мовив:
— Еле, коли ми скінчимо, ви з дядьком Джоном візьміть вантажівку і їдьте — шукайте роботу.
— Авжеж,— погодився Ел.— Я хотів би в гаражі влаштуватися, якщо там роботу дадуть. Ось що мені справді до душі. І ще щоб був маленький поїжджений «форд». Пофарбую жовтим, їздитиму на ньому. По дорозі тут одну кралю бачив. Моргнув їй, вона мені теж. Чортівськи гарненька.
— Спершу роботу знайди, потім залицяйся,— суворо сказав батько.
Дядько Джон вийшов з туалету і поволі попрямував до них. Мати похмуро подивилася на нього.
— Ти не вимився...— почала була вона, та потім помітила, який хворобливий, ослаблий і смутний вигляд у нього.— Іди в намет і ляж,— сказала вона.— Тобі недобре.
Він похитав головою.
— Ні,— заперечив дядько Джон.— Я згрішив і повинен понести кару.
Він казав це вбитим голосом, потім присів навпочіпки і налив собі кухоль кави.
Мати зняла останні оладки зі сковороди. Начебто між іншим промовила:
— До нас управитель табору заходив, випили з ним по чашечці кави.