Ружа Шаронська видихнула:
— Покарав?
Голос засмаглої жінки все міцнішав, несамовитість зростала.
— Я сама бачила. Була тут одна дівчина, теж при надії, от як ти. Вона у виставі грала, лицедійкою була, обіймалася, коли танцювала. І,— голос її став суворим і зловісним,— уся висохла, як скіпка, шкіра та кістки від неї лишились... і вона дитя мертвим привела.
— Ой леле! — сполотніла Ружа.
— Так, мертвим, усе в крові. Звісно, ніхто з нею і слова мовити після того не хтів. Ну й довелось їй поїхати. І не схаменешся, як гріх тебе схопить. Це так. А ще й інші були — і їх так само Божа кара спіткала. От одна теж стала шкіра та кістки, і — знаєш що? Одної ночі вона щезла. А за два дні повернулася. Каже, у гості їздила. А дитини нема, черево як спало. Знаєш, що я міркую? Управитель її забрав, одвіз і допоміг плід скинути. Він не вірить у гріх. Сам мені так і казав. Каже, що гріх — це коли голодують. Гріх — коли в холоді живуть, бідують. Каже — переповідаю, що він говорив — «я Божої десниці в цих речах не бачу» — отак і одчитує. Казав, що ті дівчата так виснажилися, бо не їли досита. Ну, я його і направила на путь істинну.— Вона звелася на ноги й відійшла. Очі її набули гострого виразу. Тицьнула шкарубким вказівним пальцем Ружі Шаронській просто в обличчя.— Я йому й кажу: «Відійди!» Кажу: «Знаю: диявол у цьому таборі біснується. Тепер бачу, хто тут диявол. Відійди, сатано!» — отак відповідаю. Христом клянуся — він одступив! Затремтів увесь, аж ходором заходив. Каже: «Будь ласка! Будь ласка,— каже,— не робіть людей нещасними».— «Нещасними? — одказую.— А як же їхні душі? А мертві немовлята цих нещасних грішниць — отих лицедійок, які душі свої занапастили, у виставі кривляючись?» А він лише поглянув, а потім усміхнувся так жалюгідно — і геть пішов. Збагнув, що стрівся з правдивою пророчицею, Божим свідком. Кажу йому: «Я тут Ісусові помагаю за всім придивлятися. Ви всі грішники, пильнуйте дітей у череві, остерігайтеся гріха».— Вона взяла свою коробку з брудним одягом.— Ти все чула. Я тебе попередила. Не забувай, що у тебе в череві дитя, остерігайся гріха.
І вона велично, як монумент, попрямувала геть, а очі в неї сяяли доброчесністю. Ружа Шаронська дивилась їй услід, а потім сховала обличчя в долонях і захлипала. Біля неї почувся лагідний голос. Вона засоромлено підвела очі. Це був низенький управитель у білому костюмі.
— Заспокойся,— мовив він.— Заспокойся.
Її очі заволоклися сльозами.
— Але ж я таке робила,— вигукнула вона.— Танцювала обійнявшись. Я їй не сказала. У Саллісо танцювала. Ми з Конні там були.
— Заспокойся,— повторив він.
— А вона каже, я дитя втрачу.
— Я знаю про неї. І за нею придивляюся. Вона жінка нічого, але робить людей нещасними.
Ружа Шаронська хлюпнула носом.
— Вона знала двох дівчат, які дітей не доносили — просто отут, у таборі.
Управитель присів навпочіпки напроти неї.
— Слухай,— почав він.— Я їх теж знаю. Вони були виснажені, бо дуже голодували і надто зморилися. Вони забагато і тяжко наробились. І їхали на вантажівках по тряских дорогах, через кучугури. Ці дівчата були хворі. Але це не їхня провина.
— Але вона сказала...
— Не переймайся. Просто вона скандалістка.
— Але вона каже, що ви диявол.
— Та знаю, що вона каже. Тому що я не дозволяю їй робити людей нещасними.— Він поплескав Ружу по плечу.— Не переймайся. Насправді вона нічого не знає.
І він швидко попрямував далі. Ружа Шаронська дивилась йому вслід; його худі плечі посмикувались у такт ході. Вона досі спостерігала за його сухорлявою постаттю, коли повернулася мати — чиста й рожева, мокре розкуйовджене волосся забране у вузол. Вона вбралась у свою квітчасту сукню й старі потріскані туфлі, а у вуха вділа маленькі сережки.
— Я це зробила,— сказала вона.— Стою — а тепла вода зі стелі так і ллється, мене миє. Ті леді сказали, що можна це робити коли завгодно, щодня. А з жіночого комітету був хтось?
— Де там! — відповіла молодиця.
— А ти тут розсілась і ні за холодну воду не берешся, намет занехаяла! — Доки мати це говорила, збирала олов’яні тарілки.— Ми маємо бути у формі,— сказала вона.— Ну ж бо, ворушися! Ось мішок, підмети ним отут, біля намету.— Вона прибрала начиння, поклала тарілки та інше до ящика, а ящик віднесла до намету.— Акуратно застели матраци,— наказала.— Ой, доповім я тобі: ніколи ще так файно не почувалася, як під душем.
Ружа Шаронська з похмурим виглядом виконувала накази.
— Як ви гадаєте: Конні сь’одні вернеться?
— Мо’, так... а мо’, й ні. Нічо’ не можу сказати.
— А ви певні, що він знає, де нас шукати?
— Аякже.
— Ма’... а ви не думаєте... чи не вбили його... коли табір підпалили?
— Ні,— твердо відповіла мати.— Він меткий, бігає, куди ніс поведе, як куцохвостий теліпається, сам крутій, наче лис.
— Якби ж то він прийшов.
— Прийде — то прийде.
— Ма...
— Ліпше б ти до роботи стала.
— А як ви гадаєте... танці та вистави... це грішно — грати? Я від цього дитину не втрачу?
Мати відірвалась од роботи і вперлася руками в боки.
— Та про що це ти тепер торочиш? Ти ж ніколи у виставі на тіятрі не грала.
— Ну, тут кілька людей грали, а одна молода — так вона дитину стеряла... породила мертву... усю в крові... наче це Божа кара.
Мати втупилася в неї:
— Хто тобі отакого наговорив?
— Леді одна, була тут щойно. А той низенький, у білому костюмі, потім прийшов і сказав, що те не тому сталося.
Мати нахмурилася.
— Руже,— сказала вона,— ану припини себе троюдити. Ти жалієш себе, легко до сліз доводиш. Не знаю, що з тобою. У нас у роду ніхто таким не був. Вони все приймали з сухими очима. Б’юсь об заклад, що це Конні тебе збаламутив. Такий зверхній був, не подобалося, бачте, йому в нас.— І вона суворо додала: — Руже, ти лише одна людина, а навколо ж інші є, багато. Тримайся, щоб належне місце зайняти. Знала я таких, які зі своїми гріхами носилися, та навіщо їм тре’ було все те перед очі вивалювати — тягарем були, перед лицем Господа вважали, ніби вони великі цабе, порошинки в оці — ото про них тільки й гадки.
— Але, ма’...
— Ні. Ану рот на замок і до роботи берися. Не таке ти велике цабе, аби отак перейматися, ніби Господу тільки до тебе й діла. От задам тобі прочухана, як не перестанеш себе троюдити.
Потім вона підмела золу в ямку від кострища, почистила складене каміння вогнища. І тут побачила комітетниць, які прямували стежкою.
— За роботу,— сказала вона.— Он леді йдуть. Берися за роботу, щоб я тобою пишалася.
Мати більше не дивилася на дорогу, але відчувала, що комітетниці наближаються.
Уже не було жодних сумнівів, що то вони — три дами, умиті та вбрані в найкращий одяг: худа жінка, з рівним волоссям, в окулярах у сталевій оправі; поряд — маленька пухкенька пані, сива, кучерява, з невеликими, мило складеними вустами; а ще — леді, справжня велетка, ширококоста, з широким задом, об’ємним бюстом, схожа на возовика, дужа і впевнена. Комітет ішов по дорозі, тримаючись гідно.
Мати стояла до них спиною, коли жінки наблизилися. Вони зупинилися, розвернулися до матері та стали в ряд. І велетка прогула басом:
— Ранок добрий — місіс Джоуд, якщо не помиляюся?
Мати обернулася, ніби її захопили розполохом.
— Ага, так... так, це я. Відки ви знаєте, як мене звуть?
— Ми комітет,— сказала велетка.— Жіночий комітет санітарної частини номер чотири. Ми дізналися ваші дані в офісі.
Мати захвилювалася:
— У нас тут нема ще порядку. Для мене честь, якщо ви сядете тут, а я зготую кави.
Пухка жінка попросила:
— Назвіть і наші імена, Джессі. Відрекомендуйте нас місіс Джоуд. Джессі — голова комітету,— пояснила вона.