Джессі мовила офіційним тоном:
— Місіс Джоуд, це — Енні Літлфілд, це — Елла Саммерс, а я — Джессі Булліт.
— Рада знайомству,— мовила мати.— Чи волієте сісти? Хоча в нас нічо’ нема,— схопилася вона.— Але я приготую кави.
— О ні,— формальним тоном відповіла Енні.— Не турбуйтеся. Ми тут на дві хвилинки буквально зайшли — подивитися, як ви облаштувались, і постараємось, аби ви почувались як удома.
Джессі Булліт строго промовила:
— Енні, я була б вам вдячна, якби ви пам’ятали, що голова — я.
— О! Аякже, аякже. Але наступного тижня — моя черга.
— Ну, тоді зачекайте на наступний тиждень. Ми щотижня міняємося,— пояснила вона матері.
— Ви певні, що не хоч’те кави? — безпорадно спитала мати.
— Ні, спасибі.— Джессі перебрала на себе відповідальність.— Ми спершу вам покажемо санітарну частину, а потім, якщо ваша ласка, запишемо до жіночого клубу, дамо обов’язки. Звісно, якщо ви не проти долучитися.
— А це... це багато коштує?
— Платити не треба — просто працювати. А коли з вами ближче познайомляться, то, може, і до жіночого комітету оберуть,— перебила її Енні.— От Джессі, скажімо, не лише в нас на дільниці. Вона і в загальному табірному жіночому комітеті.
Джессі гордовито всміхнулася.
— Обрана одноголосно,— сказала вона.— Ну, місіс Джоуд, мабуть, тепер розкажемо вам, як у нас у таборі.
Мати представила:
— А це моя дочка, Ружа Шаронська.
— Вітаємо,— сказали всі.— Ходімо з нами.
Велетка Джессі заговорила, і в голосі її чулися гідність і доброта, а поведінка була відрепетирувана.
— Ви не думайте, що ми ліземо не у свою справу, місіс Джоуд. У цьому таборі багато такого, чим усі користуються. Ми самі для себе зробили правила і виконуємо. Тепер підемо до санчастини. Там теж багато такого, чим усі користуються, і всі мають дбати про це.
Вони пішли до відкритого помешкання, де були балії для прання — двадцять штук. Вісім уже були зайняті: жінки, нахилившись над ними, прали одяг, і на чистій бетонній підлозі височів стос віджатої одежі.
— Тепер ви можете тут усім користуватися, коли хочете,— сказала Джессі.— Просто прибирайте за собою.
Жінки, які прали, з інтересом поглянули на новеньку. Джессі гучно оголосила:
— Це місіс Джоуд, а це — Ружа. Вони житимуть у нас.
Усі хором привітались, а мати вклонилась і зробила невеличкий кніксен зі словами:
— Рада знайомству.
Джессі повела комітет до туалетів і душової.
— Я тут щойно була,— сказала мати.— Душ прийняла.
— Так для того він і потрібен,— відповіла Джессі.— Правила ті самі: треба по собі прибирати. Щотижня новий комітет усе тут швабрами драїть. Може, ви будете в цьому комітеті. Треба приносити своє мило.
— Тре’ нам купити,— сказала мати.— У нас усе закінчилося.
Голос Джессі зазвучав майже побожно:
— А ви колись оцим користувалися? — спитала вона, указуючи на туалетні кабінки.
— Так, мем. Якраз уранці.
— Добре,— зітхнула Джессі.
— Тут було на тому тижні...— почала Елла Саммерс.
Джессі суворо перервала її:
— Місіс Саммерс, я розповім.
Елла не опиралася.
— О, звісно.
— Того тижня,— сказала Джессі,— коли ви головували, то розповідали. Буду вдячна, якщо надасте мені слово на цьому тижні.
— Ну, розкажіть, що зробила ота леді,— мовила Елла.
— Добре,— почала Елла,— це не справа комітету — пліткувати та теревені правити, але я жодного імені не назву. Того тижня сюди приїхала одна леді, комітет з нею ще не поговорив — так вона взяла старі штані свого чоловіка, засунула в унітаз і каже: «Страшенно низько, зовсім низько. У три дуги зігнешся,— каже.— Чому вони вище не побудують?»
Жінки з комітету зверхньо всміхнулися.
Елла втрутилась:
— Сказала: «Сюди за раз нічо’ не ввійде».— І витримала суворий погляд Джессі.
Та провадила:
— У нас є ще проблеми з туалетним папером. У статуті сказано, що звідси не можна нічого забирати.— Вона різко клацнула язиком.— Увесь табір дає гроші на туалетний папір.— На мить вона змовкла, а потім була змушена зізнатися: — Четверта частина найбільше його використовує. Хтось краде. Про це вже говорили на жіночих зборах: «У дамській убиральні четвертої частини забагато використовують». Отак прямо на зборах і сказали!
Мати стежила за розмовою, затамувавши подих.
— Крадуть — а нащо?
— Ну,— відповіла Джессі,— у нас і раніше неприємності траплялись. От останнім разом виявили, що троє дівчаток маленьких з паперу роблять ляльок. Ну, ми їх підловили. Але тепер не знаємо, хто краде. Щойно рулон повісимо — його і сліду нема. Про це на зборах говорили. Одна пані запропонувала зробити маленький дзвіночок: хай дзвонить щоразу, як рулон обертається. Тоді час розрахуємо, скільки кому треба.— Вона похитала головою.— Ради собі не дам,— сказала вона.— Увесь тиждень у мене це в голові. Хтось краде туалетний папір з четвертого блоку.
З порога почувся плаксивий голос:
— Місіс Булліт.
Комітет обернувся.
— Місіс Булліт, я чула, що ви казали.
У дверях стояла розпашіла спітніла жінка.
— Я не могла зізнатися на зборах, місіс Булліт. Просто не могла. Вони б усі реготались або ще гірше.
— Про що це ви? — Джессі насунулася на неї.
— Ну... ми... всі... може... це ми винні. Але ми не крадемо, місіс Булліт.
Джессі насувалася на неї, і тепер на обличчі в розкаяної грішниці від збудження бісеринками виступив піт.
— Не можемо інакше, місіс Булліт.
— Ану поясніть, що ви маєте на увазі,— сказала Джессі.— Наш блок зазнав ганьби через туалетний папір.
— Це вже цілий тиждень, місіс Булліт. Але нічо’ не можемо вдіяти. Ви знаєте, у мене п’ять дівчаток.
— І що вони роблять з папером? — зловісно і з притиском спитала Джессі.
— Та вони тільки ним користуються. Чесне слово, користуються — і все.
— Вони не мають права! Чотирьох-п’яти папірців цілком достатньо. Так що з ними таке?
Розкаяна грішниця забелькотіла:
— Пронос. У всіх п’ятьох. Скрутно нам, грошей нема. А вони їли зелений виноград. І в усіх п’ятьох пронос почався. І от у них що десять хвилин біганина.— Вона додала на захист дітей: — Але вони не крадуть.
Джессі зітхнула.
— Ви повинні були сказати,— мовила вона.— Повинні були. Ось наш четвертий блок зазнав ганьби, тому що ви нічого не пояснили. У будь-кого може бути пронос.
Смиренний голос скиглив далі:
— Ніяк їх не втримаю, аби не запихалися зеленим виноградом. А їм усе гіршає і гіршає.
Елла Саммерс вибухнула:
— Так треба медичної допомоги. Хай звернуться до медсестри!
— Елло Саммерс,— урвала її Джессі,— я вже казала вам, що ви не голова комітету.— Вона знову обернулася до маленької жінки, червоної як рак: — Хіба у вас нема грошей, місіс Джонс?
Та сором’язливо опустила очі долу.
— Ні, але ми скоро знайдемо роботу.
— А тепер вище голову,— сказала Джессі.— Це не злочин. Ось тут за два кроки Відпетч, там крамниця — підіть туди і візьміть бакалії. У таборі лишилося двадцять доларів кредиту. Ви можете взяти на п’ятірку. А борг повернете Центральному комітету, коли станете на роботу. Місіс Джойс, ви ж це знали,— суворо додала вона.— Як ви допустили, що ваші дочки голодують?
— Ми ніколи не приймали доброчинності,— відповіла місіс Джонс.
— Це не доброчинність, самі знаєте,— обурилася Джессі.— У нас уже таке було. У цьому таборі доброчинністю не займаються. Жодної доброчинності не буде. Тепер ідіть, візьміть собі продуктів, а потім принесете нам рахунок.
Місіс Джонс несміливо запитала:
— А якщо ми не зможемо заплатити? У нас уже давно нема роботи.
— Заплатите, якщо зможете. А не зможете — це ні нас, ні вас не повинно хвилювати. Ось один поїхав з табору, а за два місяці надіслав гроші. Ви не маєте права допускати, аби ваші доньки голодували тут, у таборі.