— І не давай нікому до мене торкатись.
— Ні, не дам.
Молодиця зітхнула. Вона розпачливо промовила:
— Не знаю я, що робити, ма’. Просто не знаю. Не знаю.
Мати погладила їй коліно.
— Послухай,— сказала вона.— Подивись на мене. Ось що я скажу. Мине час — і не так погано буде. Мине час. Так, це правда. А тепер ходімо. Підемо вмиємось, у найкраще вберемось і сядемо на майданчику на танці дивитися.
Вона повела Ружу Шаронську до санітарної частини.
Батько й дядько Джон сиділи з іншими чоловіками на ґанку офісу.
— Ми сьо’дні мало роботу не дістали,— сказав батько.— Просто трішки спізнилися. Щойно її двоє перехопили. Ну, сер, і кумедія була. Отой бос, який наймав, каже: «Ми щойно двох по четвертаку взяли. А так можемо за двадцять центів наймати. За двадцять скільки завгодно візьмемо. Їдьте в табір, перекажіть, що ми багато робітників за двадцять візьмемо».
Чоловік, який сидів навпочіпки, нервово поворухнувся. А його широкоплечий сусід з обличчям, схованим у тіні чорного капелюха, ляснув долонею по коліну.
— Знаю я, що це таке, чорт забирай! — викрикнув він.— Мерзотники вони, ось хто. Голодних наберуть. Ви своїх кревняків не прогодуєте на двадцять центів за годину, але погодитеся, нічого не вдієш. Вони вас у пазурі загарбали. Роботу як з аукціону продають. Ісусе, та вони скоро змусять нас самих платити, аби ми роботу дістали.
— Ми б на неї погодилися,— сказав батько.— У нас роботи ніякої не було. Ми, звісно, погодилися б, але там сті’ки людей було і так злісно на нас позирали, що ми швиденько пішли.
Чорнокапелюшний мовив:
— Як почнеш думати — аж голова макітриться. Я от на одного працював, так він досі врожай зібрати не може. Ціна за збирання як на дріжджах росте, ніяк він не збере, уже й руки опустив.
— Здається мені...— почав був батько і замовк. Усі навколо нього мовчали.— Ну... я просто подумав... от якби мені акр землі. Ну, моя жінка — вона могла б там трохи овочів вирощувати, пару свиней завела б, курей трохи. А ми б могли роботу знайти десь, вернули б потім. Діти б до школи пішли. Ніде таких шкіл, як отут-о, не бачив.
— Не такі вже наші діти щасливі в оцих школах,— сказав чорнокапелюшний.
— Чого? Тут школи такі файні.
— Ну, наші діти босі, а їхні — у шкарпетках, у штанцях франтівських, усіх обзивають «окі». Ось малий мій пішов до школи. І щодня з кимось колотився. От молодець. Справжній мужик росте. Щодня битися доводилося. Додому приходжу — а одежа на ньому роздерта, з носа крівця тече. А мати його шмагає. Ну, я її змусив облишити. Нащо його духопелити — він, біднесенький, і так б’ється щодня, і б’ють його. Ісусе! А він декому з отих діточок надавав — тим, у гарненьких шкарпетках, сучим дітям. Не знаю. Не знаю.
Батько знову завів своєї:
— Ну що ж у біса робитиму? Ми на безгрошів’ї. Один з моїх синів знайшов роботу, але вона нас не прогодує. Погоджуся на двадцять центів. Доведеться.
Чорнокапелюшний підняв голову, показавши щетинисте підборіддя й витягнуту шию, кошлату, наче вкриту хутром.
— Еге! — гірко промовив він.— Ти погодишся. А я за четвертак роблю. Ти займеш моє місце за двадцять центів. А коли я геть зголоднію, то й на п’ятнадцять погоджуся. Так! Ну йди, наймайся.
— А як мені, в чорта, робити? — перепитав батько.— Не можу ж я голодувати, аби тобі четвертак платили.
Чорнокапелюшний знов опустив голову, сховавши підборіддя в тіні.
— Не знаю,— мовив він.— Просто не знаю. Горбатишся як проклятий на роботі по дванадцять годин на добу, усе одно голодуєш, ще й метикуєш, як прожити. Малий мій ніколи досита не їсть. Не можу я всякчас думати, чорт забирай! Так з глузду з’їдеш.
Інші люди, які сиділи навколо, нервово заворушилися.
Том стояв біля воріт і спостерігав за людьми, які йшли на танці. Прожектор осявав їхні обличчя. Віллі Ітон сказав:
— Тут треба на обидва ока дивитися. Я послав по Джула Вітелу. Він наполовину черокі. Гарний хлопець. Невідривно пильнуй. Може, кого помітиш.
— О’кей,— сказав Том.
Він спостерігав за фермерськими родинами; на вечірку йшли дівчата з заплетеними косами і хлопці, причепурені для танців. До Тома наблизився Джул і став поряд.
— Я з тобою,— сказав він.
Том поглянув на яструбиний ніс, високі смагляві вилиці та гостре вузьке підборіддя.
— Вони кажуть, ти наполовину індіянин. По-моєму, ти чистий індіянин.
— Ні,— сказав Джул.— Я напівкровка. От якби я був чистокровним, то був би в резервації. Там деякі чистокровні нівроку влаштувалися.
— Поглянь, людей скільки,— мовив Том.
Гості проходили у ворота: фермерські родини, мігранти з таборів, розташованих на узбіччях. Діти намагалися скинути пута послуху, і батьки ледь стримували своїх чад.
— Ну й чудасія в нас із цими танцями,— сказав Джул.— Народ нічого не заробляє, за душею не має, але пишається, бо може приятелів на танці запросити. І люди за ці танці поважають. От був один хлопець на маленькій фермі — я в нього працював. І він сюди приїхав на танці. Я запросив, от він і приїхав. Так він каже: «Настільки у вас танці чудові на всю округу та пристойні, що можна до вас і дочку, і жінку». Ей! Диви.
У ворота пройшло троє чоловіків — молодих робітників у джинсах. Вони трималися разом. Вартовий біля входу спитав їх, і вони пройшли далі.
— Пильнуй за ними, наче мимохідь,— сказав Джул. Він наблизився до вартового.— Хто цих трьох запросив? — спитав він.
— Хлопець наш, Джексоном звати, четвертий блок.
Джул обернувся до Тома.
— Думаю, вони і є.
— Відки зна’ш?
— Не знаю. Просто відчуваю. Нашорошені вони якісь. Простеж за ними, перекажи Віллі, аби перевірив: чи запрошував їх Джексон з четвертого блоку. Хай він їх перевірить. А я тут буду.
Том пройшов повз трьох молодиків. Вони спокійно попрямували на танцювальний майданчик і зайняли місця в юрбі. Том побачив біля оркестру Віллі й подав йому знак.
— Що тобі? — спитав Віллі.
— Оті троє — бачиш — там?
— Ну.
— Кажуть, Джексон з четвертого блоку їх запросив.
Віллі витягнув шию, побачив Гастона і покликав.
— Оті троє,— сказав техасець.— Треба покликати Джексона з четвертого блоку, розпитати, чи запрошував їх.
Гастон розвернувся і пішов; за кілька хвилин він повернувся з худорлявим і кощавим канзасцем.
— Ось Джексон,— сказав Гастон.
— Слухай, Джексоне, отих трьох бачиш?
— Так.
— Ти їх запрошував?
— Ні.
— А раніше колись бачив?
Джексон подивився на них.
— Атож. Працювали разом у Ґреґоріо.
— Виходить, вони знали, як тебе звати.
— Так. Ми ж разом працювали.
— Ну добре,— промовив Гастон.— Тримайся від них подалі. Ми їх не зачепимо, якщо вони нормальні. Дякуємо, містере Джексон.
— Добра робота,— звернувся він до Тома.— Гадаю, це вони ті самі і є.
— Джул їх запримітив,— сказав Том.
— Чорт забирай, не просто так,— зауважив Віллі.— У нього кров індіянська — от чуйка й підказує. Гаразд, піду покажу своїм хлопцям.
Через юрбу продерся шістнадцятирічний підліток. Важко дихаючи, він став перед Гастоном.
— Місте’е Гастон,— звернувся він.— Я все зробив, як ви сказали. Одну машину біля евкаліптів припаркували — у ній шестеро сидять,— а на північній стороні, на узбіччі,— ще четверо. Я в них сірника прикурити попросив. У них є пістолети. Я сам бачив.
Погляд у Гастона став жорстким.
— Віллі,— спитав голова,— ти певен, що у тебе все напоготові?
Віллі весело всміхнувся.
— Ну аякже, містере Гастон. Комар носа не підточить.
— Ну, поки що не зачіпайте. Пам’ятай. Якщо можна, хай буде тихо, хочу побачити їх. Я буду у себе в наметі.
— Погляну, чи зможемо,— сказав Віллі.
Танці ще офіційно не були оголошені, проте техасець уже заліз на майданчик.