На долівці намету повільно пробуджувалося життя. Ковдри й білизна були відкинуті геть, і сонні очі, мружачись, глянули на світло. Мати накинула сукню на свою нічну сорочку.
— У нас кава скінчилася,— сказала мати.— Лишилося кілька коржів. Можемо з’їсти їх по дорозі. Ну, вставайте, повантажимо машину. Вставайте зара’. Не шуміть. Не хочу сусідів будить.
Минуло кілька хвилин, щоб усі остаточно пробудилися.
— Тепер нікуди не тікайте,— наказала мати дітям.
Усі вдягнулися. Чоловіки прибрали брезент і завантажили багаж на машину.
— Гарненько складайте, рівно,— наполягала мати.
Вони склали матраци на речі та напнули брезент, зав’язавши на кінцях.
— Ну все, ма’,— сказав Том.— Готово.
Мати тримала тарілку схололих перепічок.
— Ну от. Беріть по одній. Це все, що в нас є.
Руті з Вінфілдом похапали по перепічці та полізли нагору. Вони натягли на себе ковдру й знову заснули, досі стиснувши в рученятах схололі закляклі перепічки. Том знову сів у водійське крісло і натиснув стартер. Той спочатку загув, а потім замовк.
— Чорт тебе дери, Еле! — закричав Том.— Акумулятор розрядився.
Ел вибухнув:
— А як я його заряджу, коли в мене бензину чортма?
Зненацька Том розсміявся.
— Ну, не знаю як, але ти винен. Доведеться так її крутити.
— Кажу тобі, не я винен.
Том виліз і витягнув з-під сидіння руків’я.
— Це я винен,— мовив він.
— Давай, ти, дивак,— Ел схопив його за руку.— Прикрути свічку, а то мені руки відірве.
— Гаразд, крути давай.
Ел крутив кривошип так і сяк. Двигун крутився, тріщав і ревів, наче автомобіль захлинався, коли Том обережно заводив машину Потім він прикрутив свічку і зменшив дросель. Мати сіла поруч з ним.
— Ми так усіх у таборі перебудимо,— сказала вона.
— Знову заснуть.
Ел сів з іншого боку.
— Татко з дядьком Джоном нагорі,— повідомив він.— Спати хочуть.
Том під’їхав до головних воріт. З офісу вийшов сторож і спрямував на машину промінь ліхтарика.
— Стривайте,— сказав він.
— Що?
— Ви назовсім їдете?
— Аякже.
— Ну, мені треба вас викреслити.
— О’кей.
— А куди їдете?
— На півночі щастя пошукаємо.
— Ну, хай щастить,— сказав сторож.
— І вам того ж. Бувайте.
Вантажівка поволі обігнула пагорб і виповзла на дорогу. Том прямував тим самим маршрутом, яким вони їхали сюди,— повз Відпетч на захід, дістався шосе 99, потім на північ широким асфальтованим шосе в бік Бейкесфілда. Уже світало, коли водій виїхав на околицю міста.
— Куди не глянь,— сказав Том,— ресторани всюди. І в кожному кава. Чуєш, отой усю ніч відчинений. У них кави галонів десять, а гаряча яка!
— Ану заткни пельку,— озвався Ел.
Том посміхнувся до нього.
— Ну, одразу видно: без дівчини тобі тоскно.
— Ну й що?
— Він вранці не з тої ноги встав, ма’. Він нехороший хлопчик.
— От піду від вас скоренько,— роздратовано сказав Ел.— Людині легше пробитися, коли сім’ї нема.
— А ти сам за дев’ять місяців сімейним будеш,— відповів Том.— Бачив, як ти жеребцював.
— Ти псих,— сказав Ел.— Я в гараж влаштуюся, їстиму в ресторанах.
— У тебе за дев’ять місяців жінка будуть і синок.
— Я ж сказав тобі: не буде.
— А ти башковитий, Еле,— сказав Том.— Диви: по голові гамселитимуть.
— Хто?
— Завше такі знайдуться, аби отак-о зробити,— зауважив Том.
— Ти гада’ш, Томе, тільки тому що ти...
— Ану припиніть обидва,— втрутилася мати.
— Та я сам винен,— мовив Том.— Кепкував з нього. Я ж не хтів образити, Еле. Не знав, що тобі та дівчина отак в око впала.
— Нема таких дівчат, які б мені в око впали.
— Ну гаразд, нема таких. Більше не сваритимемося.
Вантажівка виїхала за околицю міста.
— Диви: скільки хотдогів продається — сотні крамниць! — зауважив Том.
— Томе! — сказала мати.— У мене долар лишився припасений. Тобі що, настільки кави хоцця — мо’, його потратить?
— Ні, ма. Я так просто.
— Та візьми, якщо кортить.
— Ні, ліпше не тре’.
— Тоді годі про каву,— сказав Ел.
Том якийсь час мовчав.
— Здається, тут мені вже шлях накатаний,— мовив він.— Ті самі дороги, що ми тої ночі проїздили.
— Сподіваюся, ніколи більш до такого жаху не потрапимо,— сказала мати.— Тоді вночі лячно було.
— Волів би я більше ніколи туди не втрапити.
Сонце встало за обрієм, і велика тінь падала на дорогу поряд з вантажівкою, миготячи на стовпах. Машина проїхала повз перебудований Гувервілль.
— Бачте,— сказав Том.— А тут знову живуть. Наче все те саме.
Ел поступово посвітлішав.
— Мені розказували, що тут у декого по п’ятнадцять-двадцять разів усе спалювали. Казали, погорільці просто ховались у верболозі, а потім вилазили і нові хатки ставили з бур’яну. Просто як ті ховрахи. Так уже до того призвичаїлися, що їх уже не зачіпало. Дивилися на це просто як на негоду.
— Певно, тоді вночі я достеменно в негоду втрапив,— озвався Том.
Вони рушили далі по широкому шосе. Сонце світило, але вони тремтіли.
— Уранці дрижаки хапаю,— мовив Том.— Значить, зима скоро. Сподіваюся тільки, що ми хоч якісь гроші заробимо, перш ніж вона настане. Узимку в наметі не надто приємно.
Мати зітхнула, а потім випросталась і високо піднесла голову.
— Томе,— сказала вона,— узимку нам тре’ поставити хату. Кажу тобі: тре’. Руті ще нічо’, а Вінфілд геть на силі підупав. Коли задощить, у нас має бути дах над головою. Чувала, тут повсякчас хлюща.
— Купимо хату, ма’. Не переймайтесь. У вас буде хата.
— Аби лише дах і долівка. Аби малі спали не на голій землі.
— Ми постараємося, ма’.
— Не хочу зара’ цим перейматися.
— Ми постараємося, ма’.
— Намагаюся не панікувати,— сказала вона.— Але іноді така слабкість бере.
— Ніколи такого не помічав.
— Уночі іноді отак почуваюся.
З вантажівки почулося загрозливе сичання. Том міцніше вчепився за кермо і щосили натиснув гальма. Вантажівка різко зупинилася. Том зітхнув.
— Ну от і край,— сказав він і відкинувся на спинку крісла. Ел зіскочив і метнувся до переднього колеса оглядати шину.
— Отакенний цвях,— мовив він.
— У нас є запаска?
— Ні,— відповів Ел.— Усе використали. Є латка, але клею нема.
Том повернувся на місце і сумно всміхнувся матері:
— Не варто було вам казати про той долар,— сказав він.— Ми б якось її полатали.
Він виліз із вантажівки й підійшов до спущеної шини. Ел указав на великий цвях, що стирчав з покришки.
— Ось,— мовив брат.
— От бодай один цвях на дорозі — і ми неодмінно на нього напоремося.
— Що, так погано? — спитала мати.
— Та не так погано, але латати доведеться.
Згори вантажівки звісились інші члени родини.
— Прокол? — запитав батько, але побачив шину й замовк.
Том попросив матір звільнити сидіння і дістав з-під крісла банку з латками. Розкатав гумову смужку, вийняв тюбик з цементом і обережно стиснув.
— Маже засох,— сказав Том.— Мо’, вистачить усе ж таки. Ну, Еле. Заблокуй колеса ззаду. Спробуймо її підняти домкратом.
Том і Ел почали злагоджено працювати. Підклали каменюки під колеса, поставили домкрат на передній міст і підняли корпус машини вгору. Зірвали покришку. Знайшли прокол, занурили ганчірку в бензобак і промили камеру довкола дірки. А потім, поки Ел щільно тримав камеру, натиснувши на неї коліном, Том роздер навпіл тюбик з цементом і акуратно, тонким рівним шаром розмазав рідину складаним ножем по гумовій смужці. Обережно змазав краї проколу.
— Ну, а тепер хай сохне, а я виріжу латку.