Радж охоче схопився за мокрий, у рибній лусці ящик, щоб допомогти Дживі перенести їх у човен. Але той лякливо запротестував.
— Я сам, я сам… Забруднишся! Ти став такою великою людиною, Радже, тобі вже не можна братися за таку чорну роботу! Отут сідайте, на лавку, я чистий мішок вам підстелю… Спасибі Вішну, і мій Пуол у люди вийшов… Хазяїне, ви чуєте? Вони мені таку добру новину сьогодні сказали! Мого Пуола бачили в дорогому костюмі, з краваткою… З блискучої машини вилазив, у руках портфель тримав і ціпок позолочений.
— Уга. тепер у нього ціпком носа не дістанеш, — підсміюючись, пробурмотів японець і почав заводити мотор. — Знаємо таких вискочок, знаємо… У самого такий. Батьків потім і пізнавати не хочуть, соромляться.
Мотор сильно затріщав, і більше не можна було почути, що іще говорив японець. А те, що повторював, усміхаючись, Пуолів батько, розбирали чи здогадувалися по губах:
— Ні, мій не такий… Мій — ого! Він ще малий був, а я вже казав дружині: «О, цей вирвикишка далеко піде!» І бачите — правда. Дасть бог, та ще ожениться на багатій…
Моторка робила різкий крен то ліворуч, то праворуч, поки вирулювали на вільний простір, і доводилося хапатися за борти, щоб не вивалитися. А Джива усе хвалився Пуолом: який вродливий… який сміливий, який здібний та грамотний.
— Та брехня все це! — наче з прив'язі зірвався Янг. — І Пуола вже на світі немає! Убила його тріада і в морі утопила! Ми бачили, як поліція його діставала!
Радж схопив його однією рукою за потилицю, а другою затиснув рот, але Янг викручувався і мугикав, кричав, поки не викричався. А Джива схилився спиною на ящики, почав хапати повітря ротом, як риба. Радж відштовхнув од себе Янга — «Дур-рень!», кинувся до Дживи, зачерпнув за бортом долонею води, линув йому на обличчя.
Нарешті Джива почав дивитися нормально, але дихав стогнучи.
— Що з ним? — прокричав з корми японець, тримаючи руку позад себе, на важелі руля. — Чи хоч живий? Не доведи господи, ще один небіжчик буде на човні, тоді доведеться човна міняти. Злий дух поселився в ньому.
— Нічого, хазяїне… Пробачте мені, хазяїне… — постарався сісти Джива. А Радж, балансуючи руками, вернувся на своє місце. Човен уже вийшов у відкрите море, і хвилі потроху захлюпали через борти, довелося і йому, і Янгу взятися за черпаки, вихлюпувати між шпангоутами воду. — Хазяїне, ви чуєте? Мені вже зовсім добре… Я ще дужий, і ви мене не проганяйте. Я ще все можу робити… — і не витримавши, згорбившись і тремтячи, заплакав.
Янгові було прикро і соромно, хоч за борт стрибай.
Натачу з батьком знайшли кілометрів за п'ять від Кампонгу на кокосовій плантації. Це кілометрів чотири по тій дорозі, якою йшли на болото шукати вільні землі, іще ліворуч з кілометр. Здалеку відчули запах диму і солодкувато-приторний дух гарячої, щойно з печі копри. Побачили на краю плантації і повітку з пальмового і бананового листя — довгу, не такі курені, як робили в них на Біргусі над ямками-жаровнями. Біля повітки стояла бідарка-візок, запряжений осликом. Вусатий дядько в капелюсі скидав з візка підвезені горіхи.
Підійшли ближче і впізнали: перший чоловік за візком Амат, Натачин батько. Бере кожний горіх і довбає ним об гострий, забитий у землю кілок, облущує з горіха верхню волокнисту шкаралупу — койру. Голенькі горіхи, без сорочок, з кістяним звуком падають під ноги іншому чоловікові, а той змахнувши із-за плеча широким і довгим, важким парангом — розрубує, розколює голі горіхи пополам, відкидає половинки до повітки.
Привіталися палко, Амат і Радж навіть обнялися, причому Амат смішно відставляв долоні, клейкі від шкаралупи, — щоб хоч не забруднити гостя. А з Янгом Амат привітався кумедно — притулився лобом до лоба, ніби хотів зробити «буц-буц», кольнути рогами, а потім виставив пальці літерою «V» і вколов ними Янгів живіт. Гарний настрій був у дядька Амата!
— А де Натача, дядьку? — запитав Янг, викручуючись, рятуючи свій живіт.
— А он, під кущами. Там і мати… Копру виколупують.
Янг залишив Раджа розмовляти з дядьком Аматом, який знову схопив горіх і почав облущувати його об кілок, а сам повернув за повітку.