Абдула сипонув рештки з тазика в озеро, зітхнув.
— Це можна. Їсти і я завжди готовий.
— Янге, тобі треба добре підкріпитись, — сказала Натача і пішла під навислу скелю, де лежала торбинка. — Бувало, як накупаєшся, помокнеш у воді — і чорта з рогами, здається, з'їв би!
— Найтерплячіший це я. У тебе торба он де, а мій згорток під майкою уже мозоль натер на пупі. — І Абдула дістав із-за пазухи свій пакунок. — Ось… привітання від донни Терези.
У згортку були дві надрізані булочки, з надрізів спокусливо виглядали смажені шматочки акулячого м'яса.
А Натача дістала з торби каструльку з пшоняною кашею, добре заправленою кокосовою олією і смаженою цибулею, підсмажені кільця манійоки, п'ять бананів, вузлик, жмень зо дві товченого пшона, сірники, складений ніж з відламаним вістрям.
— З крупи кашу зваримо завтра, а цю зараз розігріємо. Абдула, дрова потрібні! — розпорядилася вона.
— У-у, я й так з'їв би, — завів Абдула, але Янг сказав: «Піди, піди, я потерплю…» — І той поліз на кручу.
Коли Абдула відійшов настільки, що почута їх не міг, Янг промовив:
— Ти знаєш, яке золото в самородках на вигляд? Ні… І я не уявляю. І Абдула… Так от, може статися, що ми і не знайдемо нічого.
— Ну й що? Хай воно згорить! — різко відповіла Натача.
— А я думав, будеш насміхатися.
— Янг, тут так чудово, таємниче… Побудувати б хатку біля води… Або он на тому острові.
— Ага… Чудово!
— …І вдвох жити… Я і він, і нікого навколо, тільки птахи співають.
— А хто він?
— Один казковий принц… на тебе схожий. Янг відчув, як його щоки почали палати.
— Принци не живуть на такому пустирі. Їм столиці подавай, палаци, розкоші.
— А мій принц не буде королевської крові.
Янг подивився на неї, і Натача не витримала, опустила очі і теж зашарілася. Це і Янга збентежило, і він відвернув голову вбік. Але бачив Натачу, хоч і не дивився на неї. Яка гарна вона, як до лиця їй світло-рожеве, з жовтими і блакитними квіточками платтячко! Шнурок, зав'язаний трьома пелюстками…
— З чого тільки проживеш тут? Риби і то пристойної немає. Якби можна було з риби тут жити, люди давно б поселилися. Та й одному чи вдвох — здичавіти можна… Людині люди потрібні.
— І все одно! Озеро — це ти чудово придумав. Така пригода у нас… Я ніколи ще такого не переживала.
— Улетить тобі від батька: кинула роботу, пригод захотілося.
— Я записку залишила, що через добу вернуся і все-все їм розкажу.
— А ще що написала?
— Правду написала… Що йдемо з тобою обстежувати озеро. Тільки про золото жодного слова!
— Ну й правильно… — прокашлявся Янг. — А я забув… Раджу записку… Ех, якби можна було розриватися на дві половини! Щоб і тут побути, полазити і подивитись, як дельфінів ловлять.
— Не горюй, житимеш — побачиш, — розсудливо, наче її мати Према, сказала Натача.
— Абдулі нічого не кажи… про наші сумніви. Хай поки що вірить у золото.
З кущів загукав, забувши про все, Абдула, і Янг пригрозив йому кулаком.
Коли зрештою так-сяк трохи підігріли, трохи припекли кашу й зібралися їсти, з'ясувалося, що немає ложок, не взяли.
— Будемо по-китайському, паличками. А можна і просто п'ятірнею… — Абдула перший запустив пальці в каструлю — і задув на них, забурмотів. Мабуть, обпік. — А краще не паличками, а якісь лопаточки вистругати. — Але він не став робити ні паличок, ні лопаточок, знову запустив у каструлю пальці.
А Янг обстругав кору на двох паличках і подав їх Натачі, потім так само обчистив і собі. Так-сяк пристосувавшись, похапцем їли. Після каші Натача на закуску виділила по одному банану. А потім більшістю голосів вирішили, що Янгові цього замало; він же мокне у воді. Хай з'їсть булочку. Посперечавшись, Янг погодився, але м'ясом поділився з Тота.
— Та що там ложки — дрібниця. А от ліхтар підводний забули, глибиномір забули — це погано. — І несподівано навіть для себе Янг оголосив: — Пошукайте ще в струмках, а я попливу на південний бік озера. В акваланзі повітря хвилин на тридцять, вистачить на одне глибоке занурення. Із запасними балонами завтра лазитиму… тут скрізь… А ви в струмках. Пильно перевірте ті місця, де Піт з напарником лазили… І от що: давай і твою майку, наверху і в трусиках перебудеш, а там холодно… — показав Янг на озеро.
Абдула, як завжди, мовив протягом: «У-у-у…», але майку зняв.
— Допоможе тобі ця майка, як кашель хворобі. Вона ж все одно намокне! — здивувалася Натача.
— Зробимо гідрокостюм «мокрого типу». Вода, що буде під одягом, нагріється від тіла, а свіжа надходитиме повільно. Його майка, моя сорочка — вийде подвійний прошарок.