«Чи не там і є те місце, звідки вода витікає з озера? Бо Амара казав: коли вода провалюється, неодмінно кружляє на тому місці і може навіть прогнутися, як лійка… А тут і кружляє, і прогнулася, здається…»
Золото геть-чисто забулось. У голову полізло інше: а чи не можна оглянути, обмацати те місце, де стікає вода? Що там — яма-криниця чи щілина в скелях? Зникає вода, а куди? Десь там, за кручею, море… Так що — туди веде підземна річка?
«Подивлюся… Я ж і хотів під цим берегом дно оглянути, то заодно огляну і місце стікання…»
Ніякої тривоги, ніякого сумніву в тому, що занурення в цій частині озера може бути небезпечним, Янг не відчував. Але здогадувався, що глибина озера тут повинна бути набагато більша.
Зліз до води, пошукав камінь-грузило завбільшки з голову. «Щоб швидко опуститися, часу не марнувати…»
… Спускався стрімко, під якийсь одноманітний гул. Янг не встигав ковтальними рухами вирівнювати тиск у вухах, і кілька разів боляче кольнуло в перетинки. Дихати ставало все важче, вода тиснула на груди з такою силою, що на кожний вдих доводилося витрачати багато зусиль. Хотілося не на всі легені вдихати, а потрошку і якнайчастіше, щоб скоріше забезпечити себе повітрям. Густим і тягучим повітрям… Але пам'яталося Раджеве попередження, що буває з аквалангістами, коли дихання збивається на такий ритм.
Таємнича холодна темрява насувалася стрімко, і не витерпів більше, випустив камінь з рук. Здалося, що почув, як він стукнувся об дно. «Ага, близько вже… Тепер і без каменя можна занурюватись…» Проплив трохи в напрямі кручі, хоч ноги й руки не дуже слухалися, дерев'яніли від холоду. Нагнув голову на груди, кинув униз руки, запрацював ластами. Темрява згустилася вже так, що дно швидше вгадувалося, ніж бачилося. Майже в ту саму мить пальці шкрябнули по дну, відчули липкий мул і глей. Густе й рівномірне гуготіння, зловісне клекотання чути було тут дужче, через нього не помічалося булькотання бульбашок видихуваного повітря, сипіння і свисту легеневого автомата. Що там може так ревти? Може, якийсь мотор працює або механізм? Тоді, на Біргусі, коли пірнали з Мансуром, під водою так гуркотіло, що аж вуха закладало. Потім гахнуло-бабахнуло, і бідолашного Мансура довелося нести на руках додому. Може, і тепер тут готується якийсь вибух?
Слизу й мулу на камінні майже не було. Дно все опускалося й опускалося, ревіння води ставало нестерпним. Янг уже хапався за каміння не для того, щоб підтягнутися вперед, а щоб затриматись. Якась нездоланна сила відривала його, розвертала і сюди й туди, навіть ногами вперед. І раптом руки зірвалися з каміння, Янга закрутило й понесло по кругу. Чинив опір безжальній дивовижній силі як тільки міг, гріб руками і ластами — щоб якнайдалі відплисти від цього ревіння, від цього дикого місця! Наверх! Туди, де сіріє вода, де повинні бути повітря й сонце! Гаряче, живе сонце.
Цього разу Янг гріб руками довше, над головою вже добре посвітлішало. Його носило кругами, а він усе гріб і гріб, відштовхувався ластами. Варто було трохи зупинитися, вирівняти тиск у вухах і дихання, як знову засмоктувало в глибину. Круги звужувалися, швидкість обертання зростала, дужчало ревіння. Янг уже здогадувався, що це реве вода, провалюючись під землю, зрозумів, що і його може туди засмоктати. На межі жаху й запаморочення зробив ще один відчайдушний ривок угору й відчув, як ліву литку полоснув дикий біль, ногу звела судорога… Порушилось і дихання, воно стало безладним. Янг уже задихався без повітря. Може, з основного балона все видихав? Кинув руку за шию, намацав вентиль резервного, крутнув з останніх сил.
«Лягти на дно, вирівняти дихання…» — крізь ревіння води почув Раджів наказ.
Безладне, некероване перевертання… Глухий дзвін балонів, Янга вдарило об скелі, притиснуло до щілини горілиць. Лежав упоперек щілини, а його трясла, душила, смоктала дика сила. Думав тільки про одне: «Не випустити загубника… Вдихати — протяжно, видихати — протяжно… Ра-а-аз — два-а-а-а… Ра-а-аз — два-а-а-а. Вдихати — довго, видихати — довго… А скільки там ще повітря, чи вистачить, щоб подолати цей вир? — Янг стогнав від болю і дихав, дихав. — Коли ж та судорога відпустить?»
І от відчув уже, що ядуха минає, повітря стало вистачати, дихання вирівнялося. От дотягнутись би тепер до литки, пощипати її задубілими від холоду пальцями… І якось дотягнувся, потер, пощипав, не відчуваючи цих щипків. Біль у литці став затихати, розтікатися, але нога не слухалась, шалений потік її тряс, бив, метляв, мняв, шпурляв, і були такі хвилини, коли здавалося: от-от вона відірветься і зникне в прірві. І все-таки в якусь мить Янгові пощастило її підігнути, а за нею і праву, впертися п'ятками ластів у край глибокої щілини, відштовхнути тіло трохи вбік від основного потоку. Буйство води, нестерпний масаж відчували тепер тільки ноги, ласти тряслися й смикалися, їх клало водою то сюди, то туди… Зробив зусилля, перевернувся на живіт… Упиратися ногами стало гірше, зате можна було хапатися руками. Тільки самими руками й підтягувався, відсовувався від ненаситного жерла — здавалось, повз дуже довго, дуже далеко. Потім відштовхнувся з усіх сил від дна, запрацював ногами, але зразу відчув, що відповз мало. Його знову понесло по кругу, потягло вниз, хоча й опирався, махав руками й ногами. А потім перестав чинити опір, стало приємно від того, що дав рукам і ногам спокій, що пливе по кругу. В якомусь маренні уявилося, що це буря або смерч, який десь ще зовсім близько реве і виє, підняв його над землею, і він ширяє в густому повітрі, а руки, звичайні людські руки служать за крила.