Бобі підплив до берега площадки, висунув голову, роззявив рота. Трохи ближче підпливли і всі інші дельфіни, але збилися докупи ліворуч від освітленої водяної прогалини, а туди, де опускалися під воду проводи, не наближалися.
— Сюди давай, сюди… — присів навпочіпки, підкликав Бобі рукою. — І ти, Дік! До мене! — покричав і ватажкові. Але ні Бобі, ні Дік, ні Бела, Дора, Єва не підпливали. Усі тривожно посвистували, насторожено поглядали на Янга. — Ну й дідько з вами! — Янг кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, потім узяв у ліву руку товстий провід, вдихнув добре наостанок і пірнув.
Пропускав провід крізь кулак, а правою гріб і гріб, допомагав і ластом. А потім почав перебирати провід обома руками, підтягуватись. Царапнув плечима об камінь… Ага, виходить, заглиблення більше немає, провід іде під скелю. Там вихід, там! Розплющив був раз очі — чорнота, через кілька метрів ще раз. Побачив попереду якусь білу заграву, почув шипіння чи дзюрчання. Кілька разів стукнулися об Янга здохлі чи оглушені (плавали абияк) рибини. Глибоко у вухах відчував болюче поколювання, аж гарячим швиргало в голову. І тут щось величезне й стрімке налетіло на нього збоку, хвостом вибило чи зубами вирвало з рук провід. З переляку Янг видихнув майже все повітря, а це було небезпечно: спливати далеко, і дуже важко буде подолати бажання вдихнути. А страховисько, розвернувшись, безцеремонно штовхнуло його під груди, а потім Янг відчув, що ліва литка опинилася в зубастій пащі. «Дельфін?!» Янга тягли й штовхали водночас, кілька разів зачепив головою і плечем за скелястий навіс, і тоді дельфін трохи опускався глибше, але щелепів не розчіплював, ноги не випускав…
Виринули разом на освітленій латці води біля площадки з лампочкою. Дельфін тільки раз фукнув повітрям і помчав у лівий бік. А Янг дихав і дихав, як загнаний. Дік (а це був він!) щось сердито свистів і скрипів, самки закружили коло нього в нетерплячому хороводі, ховаючись у темряві і знову випливаючи.
— Зараза… Щоб тебе чорти волочили… — ледве не плакав Янг. Виліз знову на площадку під лампочкою. — Допоміг, називається!
Поганявся трохи за крабами, ловив і спересердя шпурляв їх, цілився в Діка. І чого дельфіни так панічно бояться виходу з печери? Самі бояться і його не пускають. «А я без вас туди попливу, нишком, ви й не знатимете… Все одно розвідаю, що треба!» Попався на мілкому і лангуст, відламалася клешня, і Янг механічно сунув її в рот, потиснув зубами, висмоктав м'ясо. Відірвав і шийку… Смак не дуже, але терпіти можна. І вже навмисно ходив по площадці, ловив не тільки лангустів, але й крабів. Голод — не свій брат.
Зрозумів остаточно: утекти звідси буде нелегко і непросто. А як подати про себе звістку на волю? Аби вона потрапила до рук Раджу, чи Натачі, або Абдулі… Щоб знали, що живий, знали, де знаходиться… «На черпаку-совку нацарапати камінчиком листа, дати в зуби Бобі або Діку — хай пливе… — і сам усміхнувся зі своєї наївності. — Куди попливе, до кого? Як утлумачиш дельфінові, де Рай, хто такий Радж? Так буває тільки у фантастичних книжках, а не в житті. А як звідси вибратися дельфіну, коли він боїться навіть близько підпливати до виходу… Пляшку із запискою… Чи кілька пляшок… Звідси ж повинен бути якийсь стік води. І під час відливу вода відходить, понижується…» Але й цей спосіб висміяв. Ну, де візьмеш пляшку, папір, чим напишеш? І до кого швидше вона потрапить? Тільки себе виявиш, почнуть шукати… А то ще й не так буває. Радж у газеті читав, що недавно виловили пляшку, яку минулого століття кинули моряки, зазнаючи корабельної аварії. Понад сто років проплавала, і нікому не потрапила до рук!
От якби що-небудь придумати таке… Яке нікому нічого не говорить, а тільки Раджу, Натачі або Абдулі… А що?
Почав стягувати з себе мокрий одяг, аби повикручувати штани, сорочку. Поліз у воду, і знову почало трясти від холоду.
Викручував штани, намацав у кишені ножик з надламаним лезом. Зрадів, наче потрапила до рук якась невідома зброя. Натачина річ… І як він потрапив у кишеню? Викрутив штани, знов засунув ножик у кишеню. А ноги які «гарні»! До самого паху в синяках, подряпинах.
Сорочка пристала — ледве зняв. І тільки знявши, помітив, що з сорочкою знялася і та «блузка», що її відірвала Натача від свого платтячка, і майка. А він уже й забув про цю «блузку»!
Роз'єднав одежинки, викрутив кожну окремо. І знову дивувався, розглядаючи себе. Синяки були на всьому тілі, на руках. А правий рукав сорочки був трохи відірваний, з подолу вирваний і метлявся клинець. Приклав його, притулив до дірки, пригладив.