Контур плота ледве виднівся, з нього углиб грота і на воду падав сніп світла. Світліли трохи і плями за плотом, де бовтали ноги плавців — фантастична, казкова картина! Янг спрямував погляд угору — а де ж та дірка в склепінні, схожа на вісімку? Очі звикли вже до світла ліхтаря, хоч і не прямого, не хотіли вловлювати те, що повинно було проникати зверху. Нарешті щось побачилося, тільки не вісімка, а ніби пуголовок з хвостиком, і зовсім блідо. Не помітив на тій плямі ні зірок, ні літаючих кажанів. Мабуть, отим пуголовком було не саме небо, а тільки відсвіт денного світла, а саме небо чимось прикривалося. Янга охопила нестерпна туга, хотілося завити, як Мансуровому собаці. Був випадок, що той завив на березі, чекаючи рибалок. І накликав біду: не вернувся з ловів двоюрідний Мансурів брат, старший за Янга на чотири роки. Бідолашний Мансур, де він тепер? Чи вилікувався? У нього ж тоді, коли він пірнув у лагуні під час підводного вибуху, полопалися барабанні перетинки, і сам він був контужений. «У мене одне вухо болить, і то не стерпіти… А як йому тоді було?»
Тим часом пліт опинився серед дельфінів. У сильно розтягнутій овальній плямі на воді побачилися спини з плавниками, дельфіни кружляли навколо плота то в один, то в другий бік. Нарешті скупчилися і відійшли в найдальший куток, куди світло не діставало.
Обидва аквалагангісти видерлися на пліт, світло ліхтаря погойдалося по воді.
— Ну от… Хоч бери ласо та кидай, як ковбой… — голосно зітхнув один аквалангіст. — І як до них піддобритися?
— Ти ж кричав: коли гора не йде до Магомета…
— Ага… Попливу до них без акваланга, спробую з рук погодувати… Як дикі, не віриться, що з дельфінарію.
Той, що згадував ласо, взяв мішок з рибою і кинувся грудьми на воду, аж хвилі захлюпали в стіни. Другий підтягнув до ліхтаря акваланг, став щось у ньому підгвинчувати чи ремонтувати. Янг був упевнений, що дельфіни не піддадуться на їхнє підлабузнювання, і відхилився од гребеня. Довго ще тут аквалангісти забавлятимуться, ще й на дно полізуть з черпаками. Треба використати цей момент!
Він миттю переліз через бруствер, сповз, мацаючи руками, до води. Скинув рогожу, роздягся догола — так, як вони купалися без дівчаток у лагуні Біргусу. Тихо ліг на воду, обережно й рівномірно запрацював руками. З Храмового гроту його не побачать, перевірено. Звідти навіть пляжну лампочку не видно. Але довго не буде на пляжі, тільки схопить той целофановий мішок з рештками їжі і назад. «Тут роздивлюся, що в ньому… Ха, а як ти роздивишся в темряві? Де хвилина, там і дві, нічого це не змінить…»
Плавав недаремно. У зім'ятому мішечку знайшовся підгнилий банан, зовсім добрий усередині, блискучий від жиру недогризок хліба і дві продовгуваті свинячі шкурки від бекону. На шкурках подекуди можна було ще обгризти, обсмоктати сало, та й самі шкурки добрі ласощі. Тільки треба вміти їх їсти… Хліб і банан проковтнув за мить, а шкурки сунув за щоку — і назад у воду.
Аж настрій покращав!
Плив, плив і виплив… у Храмовий грот! Коли несподівано посвітлішало попереду і заворушилися на цьому світлому постаті аквалангістів, він навіть розгубився: «Трохи на пліт не наткнувся!» Узяв праворуч, хутко намацав мис-виступ і свій поріг за ним, озирнувся: усе правильно, звідси лампочку видно. Обережно, щоб не позбивати коліна, виліз. Обтер з себе долонями воду, порозтирав трохи груди, спину, ноги, щоб розігріти кров. Насилу розібрався з одягом, понатягував на себе. І поки робив усе це, стікав слиною, прицмокував. Хай їм грець, цим шкуркам, так і хочеться ковтнути не жуючи. І одразу до гребеня — а що робиться на плоту? Жував, молов зубами, мліючи від насолоди, і наглядав, прислухався.
А там вилазив уже на пліт аквалангіст, що плавав з рибою до дельфінів.
— Ну як? — запитав той, що залишався на плоту.
— А хай вони поздихають… І близько не підпустили. Думав, може, не бачать, темно. Вийму рибину поплещу нею, щоб запах пішов по воді. Жоден не підплив!
— Треба було хоч так накидати. Вони не дурні, зрозуміють, що ми з добром до них.
— Кидав! Ось, у мішку, може, третина тільки зосталася. Ще раз спробую, наприкінці.