«От якби забрався в човен — і шмиг з ним… Ага, заберешся, а як вибратися? Цапнуть за шкірку і викинуть у морі акулам… Може, на човен? Пригнутися за тією руб-кою-будкою, сісти верхи… Якщо й не відключать бульбашкову заслону, то корпус захистить…» Хотів уже спускатися до води і стримався: «Дурень… А ти знаєш, з якою швидкістю вони попливуть у цьому проході? Може, ще повільніше, ніж я сам. Захлинешся враз, не вистачить духу. Та вони й побачать через віконце, як я сяду, навмисне пригальмують, щоб захлинувся, сама маска нічого не допоможе. Це якби акваланг поцупити…» Але знову подумав, подумав і вирішив, що й акваланг не допоможе. «Залізеш з аквалангом на човен, а ті побачать, дадуть задній хід. Зразу спіймають!»
«Ой же султан Муту! Нічого не знає, що в нього в султанаті робиться… Одне тільки знає — острови розбазарювати…» Уперше Янг думав по-державному, широко й зріло.
Ті, що стовбичили з люків кабмарина, про щось напівголосно перемовлялися з тими двома, що возилися на пляжі. Розібрати, про що вони говорять, було важко.
У Янговій голові виник сміливий план: а що, коли підпливти тихо під водою до плота, учепитися там під дошками? Ніхто не здогадається про таку схованку, а почуєш геть усе. Та знову спрацював інстинкт перестороги: «А чи все ти обдумав, щоб лізти в зуби дракону? А що, коли під плотом не буде за що вчепитися? Або зімліють руки, зірвешся, плюхнеш, виявиш себе? Чим тоді все скінчиться?»
Звідкись із темних закутків повипливали дельфіни, їх примушував ховатися від тих людей теж інстинкт. Фукнув, підпливши, Бобі, захрюкав по-поросячому, потім запхикав, як дитина, яка хоче, щоб з нею погуляли. І Янгу захотілося погладити його, поштовхати в боки, потермосити за рострум, але… Що буде, коли хтось надумає полоснути в цей бік прожектором?
У кабмарині брязнули вічка люків. Ще через кілька хвилин почала осідати, ховатися під воду рубка з віконцями — нижче, нижче… Ось уже ледь просвічуються крізь воду очі-ілюмінатори. Ще мить — і все зникло в чорноті.
Один з тих, що зосталися на Крабовому пляжі, зняв трубку телефону:
— Хеллоу? Майкл, виключи свою машинерію, а то з одного шефа зробиш двох.
Розділ шостий
— Містере Сінх, я запросив вас ось чому… Ага, до речі, як з'їздили? З «Нептуном» усе гаразд?
Судзір сидів за столом Крафта рівно, як забитий у землю довбнею кілок. Жоден м'яз не ворухнувся на обличчі, поки говорив, жодного разу не підскочили вгору брови, здається, навіть не розтискував вузьких губів. Радж був. здивований таким тоном: тільки що, учора, розігрував з себе демократа, і раптом такий офіційний тон і «ви». Радж теж вирішив говорити на «ви».
— З «Нептуном» нормально. А чому ви… чому ви не спитаєте, що з Янгом?
— Спитаю, чому ж ні: що з Янгом? Знайшли тіло?
— Ні, не знайшли… Я хотів би, щоб і на завтра мене відпустили. За свій кошт.
— Сьогоднішній день теж за ваш кошт, утримаємо із зарплати. А на завтра відпустити не можу — треба працювати. І так ми щодня зазнаємо величезних втрат… («Знайома пісенька… Крафт нив так само…» — подумав Радж)… До речі, я і запросив вас так пізно тільки тому, що коваль клепле, поки тепле. Я думаю, що для нової групи дельфінів потрібен і новий дресирувальник, сам я не зможу ними займатися. За справу візьметеся ви… Шкода, що загинув Янг, він був би у вас добрим асистентом… Та й у рекламі можна було б закрутити: «На арені брати Радж і Янг Сінхи з дресированими дельфінами!» Звучить?
— Боюсь, що не справлюся. Я ніколи не займався дресируванням.
— Я ще не все сказав. Ви будете одержувати мою колишню ставку, я навіть не візьму до уваги період учнівства… Я навіть надбавлю двадцять доларів, якщо ви зможете за місяць навчити дельфінів, підготувати програму.
— Ви свою програму готували майже три місяці, і у рас уже був досвід дресирувальника.
— Ви забуваєте, що в мене не було з ким радитися, не було наставника. А у вас є — я.
— А хто водитиме на підводні прогулянки, готуватиме все спорядження?