— Не знаю… Нічого я не знаю… Батько… — кивком голови показав Янг, і рясні сльози полилися з його очей. А так не хотілося плакати перед цією дівчинкою! Здавлені схлипування розпирали йому груди, спазми перехоплювали горло. І Натача, точнісінько як мати, погладила його по голові, хотіла навіть і ніс витерти, але Янг не дався. Багато собі дозволяє! Хай іде своїм сестричкам витирає. Чорнопузі всі, кучеряві — негрити, в матір пішли. А батько їхній, Амат, — хінду, як і всі біргусівці.
— Бери батька під другу руку, ходімо. — У голосі Натачі було більше рішучості, ніж у Янга, ніж у інших дорослих односельців.
— Стривай… — Янг швиденько прив'язав за плечі клунок. — Татку, вставай! Татку, пішли! — засмикав він батька.
— Дядечку Ханг, ну, дядечку Ханг! — Натача і Янгового батька ласкаво гладила по голові, по щоках. І той послухався, підвівся на тремтячі ноги.
— Може, ти моя донечка?! Тільки ж я не пам'ятаю, коли ти народилася, коли виросла… Янге, ти бачиш, яка в тебе сестра? — батько почав радісно озиратись. — А де ж мати? Хай би і вона полюбувалася. Янге, поклич матір!
— Вона скоро буде! Вона прийде… — Янг одвернувся, до крові прикусив губу, щоб знову не розплакатись.
Уже всі повставали, хто був прилаштувався під деревами. Уже було за ким іти. Натачин батько забрав собі на руки більшу дівчинку, скликав людей.
— Скоріше до правителя острова! Він допоможе, врятує нас! — з надією гомоніли біргусівці.
Довго довелося блукати по розпечених від жари вулицях Кампонга, поки добралися до резиденції правителя. Не було в кого добре розпитати дорогу, позачинялися всі крамнички й лавочки, кав'ярні й лоточки — спека! Дрімали в затінку пальм на своїх триколісних візках велорикші — беча. Усе живе поховалося від сонця в затінок, чекало, коли спаде жара і парка духота. Тільки увечері почне знову оживати місто. Довелося і біженцям поховатися під кущі та дерева в невеличкому скверику перед будинком правителя й чекати вечора. Бо на їхній стукіт вийшов тільки охоронець з карабіном і сказав, щоб не барабанили даремно, інакше він застосує зброю. До шостої години вечора нікого, певно, не буде. А чи буде о шостій і пізніше — теж невідомо. «Чекайте!»
Охоронець сказав правду: не дочекалися правителя острова і після шостої. Люди, що проходили повз їхній табір, пояснювали, що звичайно правитель вечорами їздить на Рай повеселитись: бо там безліч усяких ресторанів і барів, різних закладів для розваг.
Минув марно і наступний день. Частина біженців порозходилися — начхали на все, почали самі шукати свою долю. Пішла куди очі бачать і сім'я Мансурова, загубилася в Кампонгу. Але замість тих, що не витримали, з'явилися нові нещасні, з інших сіл Біргуса. Янг не міг нікуди відійти навіть пожебрачити, боявся залишити батька самого, щоб не встряв у якусь біду: старий став безпомічним, гіршим за дитину, нічого не тямив.
Харчувалися тим, що приносила Натача з базару. Чек, що його дав чиновник на вказівку Лі Суня, Натачи батько Амат обміняв у місті на гроші. Віддав їх Янгові і просив, щоб економив, бо невідомо ще, коли дочекаються правителя, невідомо, де доведеться притулити голову. Та треба ж буде показати Янгового батька лікареві. А хто захоче дивитись хворого без грошей?
Дочекалися правителя тільки на третій день. Він прийняв делегацію найстарших чоловіків. Янгові ніхто розказував усі подробиці розмови у правителя. Але хлопець сам багато що зрозумів: люди, не приховуючись від дітей, сперечалися, куди краще податись на поселення в гори чи на північне узбережжя Гірського, в джунглі. Гори всіх лякали: не жили на них. Може, краще податись у джунглі, розчистити місце ближче до води, океану?
Назавтра збиратися в дорогу почали на світанку. Чиновник-мусульманин, схожий на малайця, переписав усіх, хто залишався ще біля будинку правителя і сів на ішака: «За мною!» Ніякого інструменту чи речей провідник-землемір з собою не віз. Але так за всю дорогу ні разу з ішака не злазив, навіть малої дитини не підвіз.
Одразу за містом простяглися ліворуч і праворуч кокосові і чайні плантації, подекуди траплялися сільця з хатинами на палях і міцні будинки фермерів та плантаторів з виблискуючими табличками на воротах — «PRIVATE». Потім дорога скотилася нижче, стала грязькою.
Сирі, похмурі джунглі стиснули її з обох боків, швидко дорога перетворилася на стежку. Який несхожий був цей ліс на їхній біргусівський! Не впізнати, які дерева ростуть, усі закриті чужим листям, обвиті ліанами і ротанговими пальмами — як потворними джгутами-зміями. Та й самі дерева, придушені повзучими рослинами, мали вигляд якихось страховищ, покалічених у небувалому побоїщі. Звідусіль звисали гнучкі гірлянди, спліталися у непролазні хащі. Ротанги невідомо де починалися, може, за десятки чи сотні метрів попереду, збоку або позаду, але неодмінно долазили ще й сюди, ніби навмисно заступали людям шлях. Нудотний, якийсь жирний запах квітів — ліан та орхідей, гниття гумусу наморочив голови, терпко забивав дихання. Роями дзвеніли москіти, з гілок падали на голови, за комір огидні сіро-зелені п'явки, відразу ж присмоктувалися до тіла. Люди безперестану обгрібалися від п'явок, відмахувалися од москітів. Покусані обличчя й руки, ноги, відкриті частини тіла порозпухали і нестерпно свербіли, безупинно кривавили укуси п'явок. Зовсім зникла стежка кілометрів за десять від Кампонга.