Провідник зупинив віслюка.
— Пройдете ще з кілометр — і буде струмок, прісна вода. Праворуч — берег океану, до нього теж майже кілометр. Увесь цей куток — ваш. Тут землі султанату, державні. Корчуйте, розчищайте, оселяйтеся. Хто скільки зможе окультурити землі — вся і буде його. Перші три роки ніяких податків у казну платити не будете… — І, хльоснувши ішака дубчиком, бігом погнав назад. Трясся і хапався то однією, то другою рукою за шию, віддирав п'явок.
Коли дорогою нарікання на долю, плач жінок і дітей були ще слабкі, люди на щось сподівалися, то тепер почулося суцільне жіноче голосіння. На загибель їх сюди привели! Хіба можна жити в цих гнилих нетрях? А як же злагідно було на їхньому Біргусі! Яке там повітря, який білий пісочок на березі! Як добре росли пальми! Який урожай давали — по три рази на рік!
— Ма-амо, п'явки!!! А-а-а-а!.. — не стихав дитячий крик.
— Тихо! Ми ще не бачили ні струмка, ні берега моря! — старався всіх перекричати Амат, Натачин батько. — Треба ще потерпіти годину-дві. Я піду розвідаю, як і що, а ви розпалюйте багаття, робіть побільше диму… Щоб москітів розігнати! — Він витягнув з мішка сокирку. — Хто ще зі мною?
Згодилися йти багато хто, але Амат вибрав Амару, в нього був на поясі ніж, як і в Раджа. Янг такими очима дивився на Амару, на Натачу, що дівчинка почала просити батька:
— І Янга візьми! Він добре по деревах лазить… Він… плаває краще за всіх нас! — І зашептала голосно Янгові: — І сам просися, язика проковтнув? А я понаглядаю за твоїм батьком, не турбуйся.
Жінки і всі, хто залишався на місці, почали виривати й витоптувати траву, обламувати над головами гілля, щоб не так зручно було нападати п'явкам. Інші збирали найсухіший хмиз, щоб роздмухати огонь.
Птахи, що були притихли від людських голосів, знову почали перекликатися в кронах дерев. Один реготав, аж заходився, ніби знущався з обдурених людей, яких кинули в джунглі на поживу п'явкам і москітам.
Перший пробирався дядько Амат, спритно махав сокиркою, прокладаючи дорогу. Подекуди залишав і зарубки на деревах, щоб легше було знайти дорогу назад. Ліани були і з круглими стеблинами, і з гранчастими, грані часом були гострі, з шпичаками і колючками-гачками. Петлі зі стеблин не завжди піддавалися з одного удару, спружинювали і гойдалися, доводилося підлазити під них, пірнати, відхиляти з дороги. З деяких розрубаних стеблин струмували то білий сік, то вода, з деяких вилазили бліді мурашки або терміти. А раз на ніс Янгові упав жмут синюватого жабуриння надеревної жаби.
До струмка вийшли непомітно, бо він не дзюрчав, не булькав. Просто раптом побачили, що калюжі злилися в одну і, здається, стали чистішими. Але течії майже неможливо було помітити, каламуть і гнилизна, піднята ногами, так і залишалася біля слідів. Задоволено пополоскали руки, груди, обличчя від липкого поту й павутиння і пішли далі. Все більше й густіше траплялися якісь водяні рослини з круглим листям. Буяли папороті, схожі на пальми, і пальми ніпа з довжелезним, ніби порізаним листям.
Потім усе-таки побачили, куди веде течія, і мацали дно палицями, щоб не потрапити на глибоке або в якусь драговину. Почалися мангрові зарості, вони дедалі густішали, поки біля самого моря не стали суцільними. Часом під водою нога натикалася на гострі піки паростків — це попадали з деревець-кущів з готовими корінчиками і стеблинкою, жадібно вхопилися рости насінні зачатки. У Янга вже не вистачало сили витягувати з драговини й мулу ноги, спотикався на кожному кроці, шкандибав, але перепочинку не просив.
Щоб ненароком не впасти у драговину, Янг ухопився за стеблини, завис грудьми на кущі. Все! Сили більше ані крапельки… Хай вони йдуть собі куди хочуть, а він ні з місця не зрушить. І голосу не подаватиме, щоб не турбувати, не зривати їм походу… І раптом Янг помітив на стеблинах біло-сольові позначки і мимоволі приміряв до себе: ого, доходять до шиї! А якщо ноги більше загрузнуть, то й до очей… Це ж океанський приплив позалишав мітки! Невже Амат і Амара не бачать іх, не розуміють, що може статися, коли вода почне прибувати?!