Підняв його з тротуару поліцейський. Пуол уже трохи протверезився. «Геть звідси! Де твоя домівка?» — нібито грізно питав охоронець порядку. «Там!» — махнув непевно Пуол кудись у бік порту.
Решту ночі він провів у тому сквері, де пив оранжад. Зігнав з лави якогось жебрака. Коли той почав обурюватись, пригрозив зарізати. Щоб показати свою огиду до жебрака, постелив на те місце витягнуту із ящика для сміття «Свободу» («Фрідом»). На світанку його знову підняв поліцейський: «Тут спати небезпечно…» — «Можуть пограбувати…» — закінчив за нього Пуол насмішкувато і вивернув порожні кишені.
Він сам ладний був кого-небудь обчистити, та всі гуляки вже розбрелися по домівках, а доброчесні мешканці ще не прокинулися.
Через якийсь час почали вже роз'їжджати мото- і веловізки, машини-фургони доставляли в крамниці продукти. Багатим мешканцям міста замовлення доставляли по домівках. Пуол простежив, як високий індус у чалмі спинив візок біля якогось особняка, витягнув з-за спини прикриту білим корзину, поставив її на стовп воріт — високо, на рівні голови, натиснув у дверцях на ґудзик дзвінка, викликаючи кухаря або слугу. І відразу ж сів за кермо, поїхав далі. Але від'їхав він, може, кроків десять, як Пуол уже був коло воріт, запустив руку в кошик. Трапилась величезна, присипана поруділим цукром булка. Не став перемацувати, що там ще є, а накивав п'ятами.
Цього дня починали прикрашати столицю до свята коронації султана. По місту розвозили й чіпляли прапори, плакати, гірлянди, портрети султана і членів його сім'ї, будували арки, обвивали їх вінками, ставили додатково торговельні палатки, напинали на пустирях тенти їдалень, де роздаватиметься юшка для бідних. Було вже багато приїжджих, помітно збільшилось людей на вулицях. Пуол тинявся серед них і відчував себе як риба у воді. У однієї дамочки вихопив з рук господарську сумку, бо побачив, що на дні її лежить пузатенький з кнопочками гаманець, і кинувся навтіки. Заплутував свої сліди у якихось провулках, а через деякий час знову подався у центр. У гаманці разом з дрібними грішми було вісімнадцять доларів і двадцять центів. Нічого собі! І так легко заробив він ці долари. Шкода, що гаманець старенький, не продаси…
Зайшов у крамничку, купив легенькі черевики, оглянув ноги в низько поставленому дзеркальці — сам собі сподобався! Як джентльмен, а не злодій… Він ще не знав, що справжні великі злодії, маклери і гангстери, мають пристойний, навіть респектабельний вигляд.
Поки що не думав, де мине його друга столична ніч.
З ночівлею все вирішилося зовсім несподівано.
Йшов Томіроудом повз колишні англійські казарми і зі здивуванням помітив, що ця «Солдатська дорога» перехрещується з тією вуличкою, де з нього висмоктали все, що можна, і викинули як непотріб на тротуар. Пішов далі, за перехрестя, вулицею Томіроуд, помічаючи, як дедалі меншають будинки, стає глухішою і бруднішою вулиця. Це була, мабуть, остання вулиця, яку він ще не обстежив.
Постояв трохи, зайшовши в один такий двір, подивувався, як люди знаходять у цьому хаосі своє житло. І раптом десь позаду, на Томіроуд, чи ще далі, почулися постріли. Глухо, без відлуння. Пуол миттю обернувся… Під склепіння проїзду вбігав, сильно накульгуючи, китаєць з пістолетом у руці. Діти й бабусі з вереском сипонули по домівках, а один малюк-кривоніжка спробував підвестися із землі і раз у раз падав, лементуючи на весь голос. Пуол спантеличено підхопив його на руки… І в цей час побачив крізь отвір проїзду, що по той бік Томіроуд, із завулка, вискочило ще двоє озброєних. Поранений китаєць оглянувся на них і стрельнув туди, не цілячись. Очі китайця бігали сюди-туди, шукали схованку, і Пуол показав йому на прочинені двері найближчої прибудови. Утікач збагнув, пострибав туди на одній нозі і зник усередині.
За хвилину в двір забігли й ті двоє, в одного в руці теж був пістолет, у другого щось схоже на маленький автомат з довгим стволом.
— Куди він побіг? — автоматник штовхнув зброєю Пуола в груди.
— Вай-ва-а-ай! — лементував, вириваючись з Пуолових рук, малюк.
— Он… туди! — показав у темний лабіринт завулків. — На сусідню вулицю!
Переслідувачі кинулись у напівтемряву.
Малий заревів ще дужче, почав дряпатися, і Пуол відпустив його. Подекуди заскрипіли, попрочинялися двері. Одні відчинилися навстіж, з них вискочила молода жінка, підхопила малого, обпікши Пуола недобрим поглядом, і сховалася знову. «Дурна…» — зібрався вилаяти її, та прочинилися й ті двері, за якими сховався утікач.