— Ей, іди сюди! — покликали Пуола крізь шпарину.
Він підійшов до дверей.
— Ти господар цієї хатини?
— Ні-і.
— Байдуже! — китаєць розчинив двері ширше, потягнув Пуола за руку всередину, підпер двері.
У глибині приміщення чулося притлумлене голосіння мешканців.
— Я чув… як ти їх. Дякую, що допоміг, — китаєць раптом застогнав, опустився на стільчик, випростав поранену ногу. — Завдання, значить, таке… Та цитьте ви там! Ріжуть вас, чи що? — гримнув він на переляканих мешканців. — Значить так… Ти повартуй надворі, поки мене тут перев'яжуть. Дивись, щоб ніхто не виходив у двір. Може, бігтимуть ті назад, — щоб не було їм у кого розпитати.
Пуол метнувся за двері. Він якимось десятим чуттям уловив: це той Його Величність Випадок, який треба хапати за хвіст. Усе відбулося не так собі! Ні!.. «Дурний лоб гулю знайде!» — раптом ніби почув він докірливий голос батька і аж головою крутнув, щоб відв'язатися від нього. «Гулю… Гулю… Моїй гулі ви ще не раз позаздрите!» — огризався в думках.
Не стояв стовпом, а походжав туди-сюди. Де прочинялися двері, бив по них ногою:
— Не висовуйте носа, коли хочете жити!
І люди не висовували.
Виглянув і на Томіроуд. Скрізь була тиша, тільки десь гули машини. На цій ділянці вулиці увечері не освітлювалося, темрява була б майже суцільною, якби не падали подекуди смужки світла з вікон, та не кольорова заграва над центром, примарні відблиски якої сягали й сюди.
Повернувся у двір. Тут ніде з вікон не пробивалося світло. Люди сиділи притаївшись, як миші.
Переслідувачі не верталися у двір, мабуть, махнули на втікача рукою. Та й знайти людину в цих лабіринтах було не легше, ніж терміта в джунглях.
Знову прочинилися ті самі двері, Пуола покликали…
І ось вони вже йдуть темними вулицями і провулками. Поранений незнайомець однією рукою спирається на палицю, другою вчепився в лікоть Пуолу. Наказав: «Веди!» І Пуол повів, не розпитуючи куди. Пуол у цій частині міста не був, навіть не уявляв, що є таке місце в місті. Впадали в око численні вивіски і написи китайськими ієрогліфами на транспарантах, порозвішуваних на дротах через вулицю. Китайське місто!
Перед якимось під'їздом зупинилися. Китаєць зняв з шиї косинку, зав'язав Пуолові очі і повів його, раз у раз попереджаючи: «А тепер сюди!.. Ліворуч! Ноги піднімай, тут починаються східці». Цих поворотів, переходів коридорами, спусків і підйомів сходами було безліч. Як сам китаєць подолав усе це, було просто дивно. Нарешті знову спустилися східцями прольотів на два, і китаєць постукав умовним стукотом у двері. Відчинилися вони не скоро і, мабуть, ледь-ледь на довжину ланцюжка. Певно, хтось розглядав Пуола, бо китаєць сказав після паузи:
— Він зі мною.
Ланцюжок ще раз брязнув, рипнули двері. Китаєць штовхнув Пуола перед собою і стягнув з його очей пов'язку. Однаково не було нічого видно, і Пуол наставив поперед себе руки, щоб не виколоти чим-небудь очі. Слухав, як сам китаєць зачиняє, брязкаючи замками і ланцюжками, двері, і в грудях напружено дзвеніло і стискалося від страху і цікавості. Попереду загорівся сірник, освітивши старечу руку і змарнілі, у зморшках щоки, запалий рот. Старий китаєць чи китаянка? Такий хвостик-кіска з мотузком міг бути і в чоловіка. Виявилось, таки жінка. Китаянка засвітила дві рожеві свічки в підсвічнику, що стояв на причепленій до стіни поличці. Понесла його поперед себе, затуляючи одну свічку долонею, пройшла з нею у чималу кімнату, обставлену м'якими меблями. Нічого схожого Пуол ніколи не бачив, це було ніби в якійсь казці. Став, наче закам'янілий, не насмілюючись ступити далі. Вся підлога в кімнаті була застелена м'яким квітчастим килимом, посередині стояв низенький стіл з акуратно розкладеними навколо нього подушками.
Китаянка поставила на стіл свічки і мовчки вийшла.
— Сі-сі, — подякував китаєць. — Мамо, звари нам кави! — кинув він навздогін. — А ти роззувайся і проходь далі. І сідай, хочеш — на подушку, хочеш — на канапу.
Сам китаєць дошкандибав до червоної з химерною спинкою канапи, упав на неї.
Скидаючи біля порога черевики і кривлячись (устиг намуляти й порозтирати ноги), Пуол спідлоба розглядав господаря і всю розкішну, з картинами на стінах квартиру. Китаєць сидів, приплющивши очі, обличчя в струмках поту, на лобі виступили краплі. Немолодий господар уже, років під сорок. Терпить, мабуть, жахливий біль і ні разу не застогнав за всю дорогу.
— А тепер мене, — виставив до нього китаєць здорову ногу.
Пуол ступив на м'який килим, відчуваючи ласкаве лоскотання ворсу на підошвах. Став на коліна біля канапи, коло ніг китайця. Він ладен був повзати на колінах (поки що!), готовий слугувати для того майбутнього, що чекає його. Виніс господареві черевики за двері, лівий був липкий від крові.