— А тепер подай ближче апарат… он там у кутку… — показав господар за торець канапи під вікном.
Пуол кинувся туди, а як брати — не знав. Упала, торохнула трубка.
— Зараз… Він розвалився… І він прив'язаний, я зараз відв'яжу, — почав смикати шнур.
— Ха-ха… — не втримався китаєць. — Не треба відривати, відв'язувати. Давай так, як є.
Пуол поставив телефон йому на коліна.
Китаєць зняв трубку, поторкав пальцем у кнопки з номерами. Почекавши, сказав у трубку:
— Залишаємось при своїх інтересах… Навіть пукалками почали забавлятись… Про подробиці пізніше — і не по телефону. — Послухав якусь відповідь з трубки і ще сказав: — Я теж думаю. Більше того: я про це свого часу попереджав. — І поклав трубку, передав апарат Пуолу, щоб той поставив його на шкіряну тумбу, схожу на відрізану від товстого дерева колоду.
Ставив телефон на місце Пуол вже обережно.
— Дай мені дві подушечки під спину.
Пуол швиденько взяв дві подушечки від стола, повітря сколихнулося, ледь не погасли свічки.
— А тепер сідай сам і розказуй, — владно показав китаєць коло своїх ніг.
— Що? — Пуол підмостив під себе подушку, внутрішньо тремтячи від захоплення: де це було бачено чи чувано, щоб хоч один біргусівець сидів на такому!
— Усе! Хто ти, звідки ти… Чому на тому місці опинився… Як звати… Чи є сім'я… Де живеш…
Багато що цікавило китайця! Але Пуол розказував усе щиро, сам дивуючись зі своєї щирості: звичайно любив прибрехати. Старався бути діловим, говорити без зайвих подробиць.
Китаянка принесла каву. На таці стояв високий кавник, дві чашечки на блюдечках, блискуча цукорниця з цукром, чотири сухарики на паперовій серветці. Пуол здивовано поглядав на матір китайця: син сидить із зав'язаною якимсь шматтям, закривавленою ногою, а вона не поцікавиться, не запитає, що сталося. І не охкає, як охкали б усі матері в таких випадках.
— Підтягни стіл ближче сюди… Та свічок не перекинь… І пий, не соромся. Ти пив коли-небудь справжню чорну каву? Думаю, що й уявлення не маєш.
Пуол обережно підтягнув стіл до ніг китайця, несміливо взяв у руки гарячу чашечку, сьорбнув гіркого напою і обпік собі язика, губи. Вигляду, однак, не подав.
— А ви хто? — насмілився запитати.
— Цього тобі не треба знати. Чим менше людина знає, менше виявляє цікавості, більше слухається і виконує то, що наказують, тим довший її вік. Закарбуй собі на носі!
— Я нічого такого не хотів… — пробурмотів він і відрину ж спохопився: — Закарбував, закарбував!
— Забагато хотіти теж шкідливо. Але ти мені подобаєшся… Хоч ти й не хуацяо, не китаєць… Як я зрозумів, тобі потрібні гроші, а щоб мати гроші, треба знайти свій бізнес. І тобі потрібне місце, де жити… Так?
— Ага… — облизав обпечені губи Пуол.
— Усе це ти матимеш… трохи згодом… Коли пройдеш іспитовий термін. Житло, правда, знайдемо раніше. Я напишу записку, зайдеш на одну адресу… За кімнату там заплачено… Як заведуться свої гроші, повернеш борг. Я скажу суму, яка до того часу набіжить.
— Щиро дякую! — не втримався Пуол.
— Дякувати будеш потім. Та «дякую» і не відбудешся. Робитимеш те, що тобі накажуть. Ніякої ініціативи не проявляти, чув? Ні про що не запитувати, не бачити того, чого не треба тобі бачити. Коли пройдеш іспитовий термін, на своє ім'я в банку відкриється рахунок. На нього перераховуватимуться гроші за разові послуги… Це означає: після кожного конкретного випадку, коли буде визначено, що завдання ти виконав бездоганно. Ти матимеш зв'язок тільки зі мною і не безпосередньо, а через когось… Ох, допоможи покласти ногу… на канапу… А подушечки ці під голову… Щоб вище…
На лобі китайця блищали великі, як перлини, краплі. Він змахував їх рукавом. Дихання почастішало, стало уривчастим, мабуть, починалася гарячка.
— Ну й, звичайно, ти матимеш кишенькові гроші, на перший випадок — харчування, гардероб… — спроквола говорив китаєць… — Ні, видно, без ескулапа не обійдеться… Куля в нозі сидить, рана не наскрізна. Я тобі напишу записку, збігаєш до аптекаря, покличеш… Мама вас зустріне біля під'їзду, приведе сюди. Подай… он на вікні блокнот і ручка.
Коло того під'їзду, де китаєць зав'язав Пуолу очі, сиділа на східцях його мати — ніби купка жебрацького лахміття. Підійшли, і вона відразу встала, витягла з-за пазухи темні хустинки, пропахлі потом і давно не митим тілом, зав'язала очі Пуолу і аптекареві. Пуол ухопився за аптекаря, а стара — за аптекареву сумку і повела.