Знову повторилася плутанина якихось переходів і сходів. Тільки у свої двері стара не стукала умовним стукотом, а відімкнула ключем. Навіщо посилали його, Пуола, він так і не зрозумів добре: могла аптекаря привести сама бабуся. Хіба що поранений не хотів, щоб вона зайвий раз з'являлася на людях, муляла їм очі?
Китаєць, чути було, закінчував телефонну розмову:
— … а провчити не завадило б! Не нам грати в піддавки! Отих даблів тільки биттям можна чомусь навчити! — І спохопився, почувши старечий кашель у коридорі: — Мамо, ти?! Заходиш, одразу знак подавай, а то я можу всю обойму всадити! — З брязканням поклав телефонну трубку.
— Ми це, ми, дорогий Чжане. Привіт! — вийшов на світло, яке падало з кімнати в коридор, аптекар.
І відтепер командував у кімнаті, розпоряджався він. Готували на спиртівці воду, розрізали штанину, знімали пов'язку з пораненої ноги, обмивали ногу навколо рани. Потім наказав застелити білим стіл (бабуся після цього зникла), поклав на нього Чжанову ногу. Нарешті старанно помив свої руки і почав мацати ногу довкола рани, тикати в рану пінцетом, від чого поранений китаєць закочував очі під лоба і тягнув: «Уу-у-у!»
— Не забув ще моє ім'я? Правильно. Мене звати У, просто У. Я так думаю, що зачеплена трохи кістка, стегно. Куля ковзнула, відскочила рикошетом. Де ж вона? А-а… ось вона, убік звернула трохи, стричить, як гуля… Зробимо маленький надтин, вилущимо. Замість сліпої рани буде наскрізна. Скоріше загоїться, не так буде гній затримуватись. Ну от… Ось вона, можеш на пам'ять собі взяти.
— Візьму… на пам'ять… — Чжан простяг руку. — Я цю кулю ніколи не забуду. І не прощу її.
— Ну от… А тепер обробимо рану. Через місяць танцюватимеш.
— У, дорогенький, я не можу так довго. Тиждень, не більше.
— Ну, тиждень не тиждень, а два — неодмінно. — У промив рани якимись рідинами, і в кімнаті запахло сильно і неприємно, аж у носі засвербіло. — Травок тобі пропишу, навар, усередину прийматимеш… Для загального тонусу мишеняток треба поковтати. Живеньких… По десятку на добу… Маленьких таких, червоненьких… Організм омолоджується. Більше користі, ніж від порошків і таблеток.
— Ну ні! Це ти вже сам ковтай!
— А банкір Ду Шань тільки облизується, розуміє, що це йому корисно. Для нього самого цілу ферму тримаю… Ах, якби ти бачив, які біленькі самки! Як сніг на горах… Не встигають розмножуватись… Нікого не цікавлять деталі, їм подавай максимальний вихід чистого товару. А коли буде поповнення бази? І целофан закінчується, і пластмаса…
Останні фрази балакучий У додав упритул до всієї своєї розмови, і Пуол спочатку думав, що й вони стосуються мишей. Але Чжан відразу ж суворо обірвав У:
— Ти-хо… Все буде свого часу і на своєму місці. — Чжан швидко поглянув на Пуола.
А Пуол навмисно пильно стежив, як аптекар бинтує Чжанові ногу. «Хай думають, що я нічого не чую, нічим не цікавлюся…» А в самого, здається, аж вуха ворушилися і забивало дух від усіх цих таємниць і секретів.
І відчував Пуол, що з сьогоднішнього вечора він почав ходити на вістрі леза або по тонкому канату над безоднею.
Розділ п'ятий
Упряж сірого віслюка і візок на двох величезних колесах, який він тягнув, були прикрашені гірляндами паперових і живих квітів. Із вуздечки біля вуха віслюка стирчала барвиста парасолька, вона прикривала віслюкову голову і погойдувалася в такт ході. На візку лежали здоровенні барабан та літавра, і в них то по черзі, то водночас бухкали набалдашниками правий і лівий барабанщики. На кожний удар набалдашників у віслюка здригалася шкіра на боці, він крутив хвостиком з прив'язаним рожевим бантиком. Ба-бух! — круть-верть, ба-бух! — круть-верть…
— Уох-ха-ха! Авох-ха-ха! — аж заходилися хлопчаки. Пританцьовували, щось вигукували, метушилися. Назбиралося їх за оркестром ціла юрба — усяких: і добре вдягнутих, і майже голих, і обшарпаних.
— Глянь — тільки вправо крутить хвостом! Он, крутить — знову вправо… Ха-ха-ха, і не зіб'ється! — особливо потішався один, широкоротий і худий, гнучкий, мов гумовий. Хлопець навіть спробував ходити на руках, подригуючи в повітрі ногами.
Для Янга все було таким дивом, що він аж онімів. То йшов за візком з дивним осликом, то забігав збоку музикантів. Які дивовижні в них сурми і сопілки: і білі, й жовті, і чорні, малі й великі, товсті й тонкі. Одна така широка, що реве, як слон, — голову в розтруб можна засунути! Усі музиканти — європейці, усі в білих рукавичках, у білих костюмах, під пахвами й між лопатками попроступали темні плями поту, піт струменить по обличчях з-під високих конусоподібних шапок із султанчиками над дашком. Попереду йде спиною до музикантів керівник оркестру, на оркестрантів не дивиться, а все махає блискучим києм, ніби товче пшоно в ступі. На киї метляються якісь кульки-боми і золоті китиці. Диригент одягнутий трохи химерніше, ніж решта оркестрантів: шапка з таким пишним султаном, як і в усіх інших, але через плече перекинута плямиста леопардова шкура.