Насилу Янг пробрався у піддашок до своїх. Десять найстарших чоловіків у їхній групі, в тому числі староста Ганеш, дід Амос і Натачин батько Амат — жінок не було жодної. А чому було б не обрати в цю групу й Амару? Було б хоч до кого Янгові прихилитись.
— Де ти вештаєшся? — накинувся на нього Амос. Дядька Амата не було видно, а Ганеш лежав, прикривши обличчя хустинкою, жалібно стогнав. — Сідай коло батька і не дозволяй йому виколупувати черв'яків з ран. А то зв'яжемо йому руки… Ти ж не хочеш, щоб зв'язали йому руки? — Голос старого став ласкаво-солодкуватий.
Ні, Янг цього не хотів.
«Добренького вдає з себе… А за що ж він, усі вони батька катують? Спробуй витримай оту сверблячку…» — Янг з жахом дивився на батькові страждання, на те, як він з якоюсь насолодою і очманілою несамовитістю роздирає виразки. «Мало їм ран… Бачте, треба, щоб і черви були, щоб більше всіх вражало… Щоб самого Вішну пробрало до печінок, коли дивитиметься на батькові страждання». Янг докоряв собі: не треба було утікати звідси, а сидіти з батьком. А то все кинув напризволяще, захотілося, бачте, послухати музикантів, повеселитися. І це йому веселитися? Йому, який втратив усе в житті?!
«До Раджа треба було податися, йому показати батька. Радж краще потурбувався б про нього…»
— Таточку, не треба! Таточку, потерпи! — хапав батька за руки, не давав роздирати виразки, колупати їх. А той виривався, мугикав, як без'язикий, кусав заструпілі губи, норовив покачатися по землі, почухатися спиною об стійку-стовп чи об стіну. Хоч і ослабнув він, але хіба порівняєш силу дорослого і силу хлопчика? Вириваючись, батько кілька разів сильно вдарив сина — раз у вухо, раз по щоці, — око почало підпливати й запухати. Янг мовчки плакав від кривди на батька, на Амоса, на весь світ…
— Та не рюмсай ти! Отакий великий хлопець, а гірше за малого. Треба, щоб у батька такий вигляд був. Треба! — з'явився звідкись і опустився на коліна біля Янга дядько Амат.
— Такий, та не такий… — незадоволено бурчав Амос. — Уже не покажеш Хангову терплячість і покірність. Навпаки виходить — нетерплячість. І бунт плоті, почуттів! Якби він хоч місяць постив, страждав, а то…
— Що маємо… Наварили каші з маніоки, а хочемо їсти рисову… Значить так, Янге: вартуй, щоб батько нікуди не втік. Завтра усі страждання закінчаться, його полікують. — Амат як стояв на колінах, так і впав на бік і швидко заснув.
«Полікують… Хіба можна вже вилікувати оті страшні виразки? Які круги синюшні навколо кожної — боже, боже… У батька гарячка, увесь трясеться, горить. Може, якесь зараження крові почалося? А хто розум його вилікує? Хто?!» — страдницькі думки душили хлопця.
Несподівано запала тропічна ніч. І майже одразу густо задихали, засопіли, захропли навколо люди. А Янг не спав, він боявся заснути. Прив'язав батькову ногу до своєї якимсь обривком мотузка — хай смикає, аби не заснути ненароком, не випустити батька.
Тільки на пристані та в гавані ще не було спокою. По воді снували різнобарвні вогні, сюди-туди ревли й чмихали, глухнучи, мотори баркасів, чулися якісь притишені гудки й свистки. Десь далеко, може, на тому білосніжному теплоході-красені, задзенькали у дзвін-ринду — відбивали склянки. Але Янг не міг зрозуміти — що це.
Янг ладний був поклястися, що не спав. Ну, може, зімкнув трохи повіки, прихилившись спиною до стовпа, щоб дати відпочити очам. Прокинувся від гуркоту тамбуринів і тамтамів, щенячого вищання флейти. Помацав біля себе… Тут батько, не втік! От — стогне-дихає.
— Уставайте скоріше! — штовхав біргусівців дід Амос.
— Пити! Води-и!.. — проснувся батько і почав чухатися, шкребтися.