Выбрать главу

Вийшли всі разом на кам'янисту дорогу, що вела вгору, до храму. Пекло сонце, з-під сотень і тисяч ніг здіймався білий їдкий пил. Кожний старався ще й пританцьовувати, раз у раз вигукуючи слова молитв. Натовп дедалі густішав… От іде молода мати, на руках хлопчик із сліпими білими очима… Повзуть на колінах, дріботять на дощечках, стоячи на гострих гвіздках, і кожний слід на камінні — кривавий. За біргусівцями сунеться бородатий здоровило… За ним тягнеться маленький візок, на якому лежить скорчений дід з підігнутими руками й ногами, суглоби розпухли, як набалдашники. Візок з'єднаний зі спиною бороданя мотузочками, кожний мотузочок з гачком… Гачки позастрявали в спину, шкура на тих місцях повипиналася конусами, з кожної ранки цебенить кров.

Шастають між людьми, потрапляють під ноги облізлі, шолудиві собаки. Бреде, мов п'яна, заважає людському потокові худа корова. Свята тварина, ніхто не насмілиться її прогнати.

По обидва боки дороги сидять на сонці голі й чорні, як головешки, святі — садху. Дехто підходив до них, кидав у бляшанки монетку: святі теж не самим духом святим живуть. Янг чув шепіт людей, шепотілися поштиво і з заздрістю: «О-о, он той був у Бенаресі, в Індії… Пив воду із священного Гангу… А той — у Ришикеші… А той — у Хардварі…» Де та Індія, де місто Бенарес? Янг мав про це невиразне уявлення. Може, це взагалі казка-легенда, в яку можна вірити, а можна й не вірити.

Мабуть, вітер трохи повернувся, бо дим від величезних вогнищ, які палали поблизу храму, почало закручувати й гнати якраз на потік людей. Люди кашляли, плакали від диму, задушливого, акі хапала ядуха від паленого м'яса. На вогнищах спалювали небіжчиків. Бути спаленим під час такого храмового свята — велика честь, заплатити за таку честь могли тільки багаті люди. Про все це Янг теж почув у натовпі.

Янгів батько, мабуть, був уже непритомний. Голова обвисла на груди, ноги волочилися по камінню, як неживі. Але йому не давали впасти, не знімали каваді з його плечей. Допомагали нести і батька, і каваді незнайомі чоловіки, не біргусівці: жертву треба донести до Вішну, інакше всі намагання будуть марними, молитов і прохань бог може й не почути.

Майдан біля самого храму скрізь заставлений чи то дзвонами, чи то маленькими храмиками, навколо них у чашах з піском горять сандалові палички, жевріють ґноти у каганцях з олією. Тіснота і штовханина неймовірні… Ченці пробують надати людському розгардіяшу якогось порядку, ділять потік людей на струмки — до головного входу і до бокового, намагаються стримувати людський натиск, пригальмовувати. Хто взутий, сходили з дороги під стіну, роззувалися, скидали з себе все, що було з натуральної шкіри, і знову поспішали до входу. Кожний поривався до Вішну потрапити якнайскоріше, поки той не стомився вислуховувати людські скарги і прохання.

Обабіч головного входу стояли величезні білі скульптури корови і лева. Чернець показав Янгові на боковий вхід. Кинувся туди, щоб скоріше наздогнати своїх, але наткнувся тільки на чужі спини. «Мамо!.. — якийсь страх пройняв душу. — Тату-у! — протискувався усе глибше в храм, пробирався то праворуч, то ліворуч, облипаючись потом, хоч у храмі було холодніше, ніж іззовні. — Дядьку Амате! Діду Амосе!» Біргусівців у натовпі не було, вони, мабуть, зайшли крізь головний вхід і протискалися до вівтаря в іншому потоці. Туди, де над людськими головами височить шестирукий бронзовий Вішну з лагідною, ласкаво-дитячою усмішкою на обличчі. Сидить він у позі лотоса, а отак здіймається над усіма…

— Дядочку, підніміть мене, я подивлюсь! Дядечку, підніміть! — смикав Янг за рукави, за сорочки чоловіків. Але вони ніби оглухли чи були в трансі, нічого не хотіли чути, нічого не помічали, крім Вішну. Нарешті один ніби прокинувся, підхопив Янга під руки: «Ди-вись… І молися, молися!..» Янг крутив головою на всі боки, видивлявся своїх, шукав батька. Коло самого Вішну в цей час відбулося якесь сум'яття, мигнула знайома каваді. Але жодного біргусівця Янг не впізнавав, тільки метушилися там люди в жовтих довгих хітонах з блискучо-чорними головами. Кого вони виносять звідти ногами вперед? Чого схиляється над тим, поваленим, жінка м білому халаті та білій косинці?