— Янге! — знову кричить він радісно.
Янг сунеться назустріч, на душі одразу стає легше. От кого б він хотів зараз бачити — Абдулу!
Кинувся до нього в обійми:
— Ти що тут робиш?
— А ти? Від'їжджаєш уже звідси?
— Нема куди… І… нема до кого… — Янг одразу спохмурнів і зціпив зуби, щоб не розплакатись.
— Розказуй! Кажи, що трапилось… — Абдула тягнув його за руку далі від причалу.
Довелось розповідати — хоч почасти.
— Не журись. Будемо триматися вдвох — не пропадемо. Я ж теж сирота! Кругленький! Дядько, правда, є — ліфтер. Наркоман. Я в нього і живу, в комірчині під сходами. У мене знаєш який широкий тапчан? Удвох помістимось… А зараз наїмо-о-ся — щоб пузо тріщало! Я знаю тут близенько одну харчевню дешеву, там портові робітники харчуються… Ха-ха, ну й дурна буржуйка мені трапилася сьогодні! Пластмасовий гребінець продав їй за черепаховий. Кажу: «Це ж неабиякий, а з панцира трирічної слонової черепахи!» Повірила, ха-ха… У двадцять разів більше, ніж коштує той гребінець, увірвав! Бізнес! — і без того широкий рот Абдули розпливався в усмішці до вух.
— Ти не Абдула, а Абдурило.
— Ха! А з ними так і треба. Не знають, куди гроші подіти. Думають, що тут черепахами всі острови кишать.
— А я думаю: чого це ти летиш по трапу, ніби шию хочеш собі зламати? Ти від неї тікав!
— Ага. Ха-ха-ха!
Вони закінчували обходити напівкруглий пристанський майдан. Уже видно на розі майдану і вулиці вивіску «Тридакна» з грубо намальованим молюском. От і сама харчевня з банеподібною покрівлею.
— Ей, пірати! Зупиніться на два слова — у мене ноги не казенні, щоб за вами бігати, — почувся раптом знайомий голос.
Хлопці оглянулися. Янг одразу впізнав Пуола, і в животі недобре похололо. Пригадалися всі його витівки: як трощив американським бульдозером свою і чужі хатини в селі, як насміхався і знущався над односельцями на Гірському. «Хто він такий?» — прошепотів Абдула. «Земляк… Щоб його земля не носила…» — пошепки відповів і Янг.
— Здорові були! — швидко підійшов Пуол, подав руку одному й другому, як ровесникам. — Закуримо? — дістав з кишені штанів пачку, поляскав пальцями під денце, вибиваючи сигарету. Сам взяв її губами по-молодецькому і чванливо скривився, виставивши вперед нижню губу.
— Ми не куримо, — разом відповіли хлопчаки.
— То т-так вам і треба, мені більше буде, — заховав пачку. — А ти йди, іди. Мені ось з ним треба по-земляцькому поговорити. — Пуол обережно глянув на всі боки.
— Ми разом, і нікуди він не піде, — заперечив Янг.
— Що, не можу я пару слів сказати землякові сам на сам? — Пуол смикнув бородою і знову оглянувся. — Через п'ять хвилин відпущу.
— Янг, я замовлю і чекатиму тебе, — кинув йому, ідучи до дверей «Тридакни», Абдула.
Янг кивнув і похмуро втупився на Пуола.
Той стояв так, щоб причали з теплоходом залишалися в нього ліворуч і можна було туди скоса поглядати. Янга поставив спиною до «Тридакни», а потім, ніби передумавши, повів за лікоть у наполовину прочинені двері підворіття будинку, сусіднього з харчевнею. Виглядаючи на майдан, Пуол сказав:
— Я знаю, що ти сміливий і чесний. А чи знаєш ти, що на цьому можна заробити?
— Кажи, що тобі треба! Присмоктався, як п'явка… — Янг нетерпляче переступав з ноги на ногу. Накивати б п'ятами звідси! Але Пуол знову взяв його за лікоть, покрутив бородою.
— Мені хочеться, щоб ти заробив собі на черевики, а не ходив босий… — Пуол боляче наступив носком нового черевика Янгові на пальці, і той ойкнув. Хлопчикові вже хотілося вдарити його головою в живіт і поки Пуол корчився б і стогнав, утекти. — У тебе грошей скільки?
— Скільки є, всі мої!
— Дурень, я хочу знати, чи зможеш ти мені дати здачі. Щоб на місці й розрахуватися. А то в мене в-ве-лика купюра… Ось! — показав п'ятдесят доларів.
Янг дістав свої, навіть дрібні гроші. Пуол узяв паперові, перелічив.
— Замало… Але хай, іншим разом підкинеш мені ще якусь п'ятірку чи десятку. Значить, так: ось у лівій кишені в мене п'ятдесят доларів. Вони твої. У правій — вісім доларів, що ти дав, — мої. Вони будуть мені як здача з п'ятдесяти доларів. Щоб ти не втік з півсотнею, не давши мені здачі, я їх потримаю поки що в себе.