Пуол завив німим криком…
Він уже відчував себе наполовину мертвим. Його можна було і не вбивати, просто викинути під паркан, то й здох би там. Навіть довго плакати-скиглити було несила.
— Так де, кажеш, ти його знайшов? — спитав Чжан лоточника.
— На Рекріейшн-стріт, у підвалі, з наркоманами. Надумав сховатися від нас.
— Запам'ятай, молодий чоловіче, як перший заповіт. Винуваті перед «Білою змією» ніде не сховаються і завжди зазнають кари. Ми не з тих, що прощають… Іч ти, у підвали допер… Широко ступаєш, кузько, дивись — штани лопнуть! Наркотиками краще гендлювати, ніж споживати їх.
— Кги-кгикм… — попереджувально кашлянув лоточник.
— Так от, Пуоле. Дарунок за дарунок… Ти врятував мене, тепер я рятую тебе. І квити. Надалі тебе вже ніщо не врятує і ніхто. Будда прощає до трьох разів. А ми не боги, ми не прощаємо жодного разу. Почнемо знову, з нуля… Поклади ключі на столик! Про ту квартиру забудь — вона випарувалась, висохла. Живи де хочеш. Часом заходь у «Тридакну» обідати, займай столик у правому кутку. Коли ти будеш потрібний, там тебе знайдуть… І можеш заслужити нашу довіру, коли ви конаєш одну невеличку справу. У туфлі виткнувся цвях, він заважає нормально ступати, ходити. У таких випадках що роблять з цвяхом?
— Виривають… Забивають… — пробурмотів Пуол, нічого не розуміючи.
— Краще друге. Ну, а тепер поясни йому, що до чого… — Чжан сказав це і стомлено відкинувся на подушки.
Лоточник вийшов з кімнати в коридор і відразу ж вернувся. Розстелив на столику білу теніску, вона теж здалася блідо-рожевою при світлі нічника. Майже на всі груди теніски була відбита емблема дельфінарію: п'ять синіх хвиль, оранжевий обруч сонця з променями-бризками, а крізь обруч стрибає синій дельфін. Така теніска, як у Раджа!
Лоточник відвернув подолок теніски і трохи кривим пальцем ткнув у дві вишиті на рубці сині літери: «R. S.»
— Термін — п'ять днів.
— Три, — поправив Чжан.
Янга покликали на допит вдруге. І, мабуть, трохи раніше, ніж треба, упхнули його в кабінет до офіцера. Бо коло дверей струнко стояли двоє поліцейських, і аби що-небудь бачити, він відступив у бік довгого стола, за яким був тільки один чоловік — той, що з кашкетом «Interpol». А перед столом офіцера, закинувши ногу на ногу, сидів чоловік у рожевій косинці.
— Так що, — виявляється, зайнятий номер сорок перший? — запитав офіцер поліцейських біля дверей.
— Так точно! — пристукнув той, що ліворуч, каблуками. — Цей номер — здвоєний люкс. Там уже три дні засідають представники «Гонконг енд Шанхай бенкінг корпорейшн», ведуть переговори з представниками нашого «Нейшонол бенк», маючи на меті купити його зі всіма бебехами!
— Ну це тебе не стосується, — відрізав офіцер.
— Так точно! — виструнчився поліцейський.
— Документи містера… містера… запнувся офіцер, приляснувши пальцями, і чоловік у косинці ніби зробив спробу встати:
— Говард Хоякава, представник концерну «Міцубісі». Японські мікро- і малолітражки — кращі в світі.
— Давайте паспорт та інші документи Хоякави, — простягнув офіцер над столом руку.
Поліцейський, що стояв праворуч, ступив кілька кроків уперед, дістав із-за пазухи документи і подав йому, відступивши назад, не обертаючись.
— Хоякава-сан, а чим пояснити ваш маскарад? Не будете ж ви стверджувати, що весь цей одяг — ваш? — У голосі офіцера додалося шанобливості.
— Так, мій. З учорашньої ночі. Якщо дозволите, я повторю свої показання.
— Дозволяю. Коротко, — кивнув офіцер, трохи розгублено гортаючи маленьку книжечку, можливо, паспорт.
— Так от. Пізно увечері… Ні, скоріше глибокої ночі, я вже спав… До мене в каюту постукав сусід, людина спортивного вигляду… ось у цьому костюмі… З баулом у руці. Він одразу запропонував мені помінятися одягом, поміняти баул на чемодан-«дипломат». І на додаток до всього — помінятися каютами. Запропонував зробити це не задарма, давав триста доларів. Я прикинув різницю вартості наших костюмів, баула і «дипломата» і погодився за чотириста. Ну а за обмін каютами я запросив ще сто доларів. Але розмова на тому не закінчилася, незнайомий попросив, щоб я в новому вбранні, неодмінно з косинкою на шиї, зав'язаній по-мексіканському, пройшов по Портовій вулиці Свійттауна. А тоді вже йти, куди мені захочеться або куди треба. Я підвищив ціну до шестисот доларів.