— І цілу ніч сидів?! — не переставав дивуватися Янг.
— Я і лежав, не тільки сидів. Задрімав був і злякався: а раптом тебе в цей час випустили?
— А якби мене взагалі не випустили — скільки б ти сидів?
— Цю ніч до кінця і ще день. Я. так вирішив. Я все за вікнами стежив, які світяться, хотів угадати, в якому ти. Прикидав, чи можна залізти, щоб виручити тебе.
— Авжеж, залізеш! Там же грати на- всіх вікнах, а зсередини біля дверей вартовий з пістолетом.
— Он як… А я чекаю і чекаю… Не може такого бути, думаю, щоб дітей довго тримали… безневинних. А ти ж сумирний, як черепаха. На тобі їздити можна! Тебе хто захоче, той і обдурить!
— Не дуже… — сказав Янг і покашляв. Правду каже друг, чистісіньку правду. Не пристосований він до міського життя зовсім.
— Слухай, а куди це ми розігналися? Я живу не в тій стороні! — спохватився Абдула. — Давай от сюди… — звернув на якусь перехресну вулицю. — У мене ж, я тобі казав, тапчан — от який! — ступив три великі кроки. — А завширшки — от! — розвів руки.
Житло Абдули було близько від проспекту. Зайшли у вестибюль височенного будинку подалися в закуток біля сходів. Янг побачив що схованка під першим маршем сходів відгороджена від вестибюля стінкою, вставлені дверцята, в них можна зайти зігнувшись. У верхній частині дверей чотирикутна дірка — як пацюкові пролізти. Стукали довго і за ручку смикали — ніхто не відчиняв.
— Дрихне, наркоман нещасний… — зітхнув Абдула.
Узяв у кутку мітлу, відламав цурочку і просунув у щілину між дверима і одвірком, хоч від того одвірка тільки сама назва, підчепив защіпку. Вона впала, дзвякнувши об двері.
Відчинили, в обличчя дихнуло важке, сире повітря. Абдула простягнув руку десь праворуч, клацнув вимикачем. Янг побачив комірчину, яку колись зробили для того, щоб прибиральниці ховали там мітли й відра. Канапа стояла ліворуч, де нависали сходи. Поруч з канапою можна було навіть стояти, на цьому місці спав, простеливши циновку, худий, як скелет, дід.
— Завалюйся… — показав Абдула на тапчан. — Ага, а ти все зробив надворі, що треба? Бо в нас тут ніяких туалетів немає.
Янг на це нічого не сказав.
— А чому він спить на підлозі, а не на тапчані? Ви могли б і вдвох поміститися.
— Могли б. Але йому там більше подобається: нікуди падати. Ти вже ліг? Вимикаю… Абдула зачинив двері на защіпку, а тоді вже вимкнув світло. Пробрався до Янга навпомацки.
— Жалко… Старий він усе-таки.
— Та який він старий? Тридцять п'ять — сорок років. Це він із-за наркотиків став як дід. Усі свої гроші пускає на героїн. Не дядько мене, а я його утримую. Жалко — хвора, нещасна людина… І тапчана шкода, нічого більше в нас немає. Тут хоч над головою не капає… А так хочеться утекти світ за очі!
— Ти про мене все знаєш, а я про тебе — нічого. Де твої батьки поділися?
— Батько рибалкою був, загинув під час шторму. Несподівано тоді шторм налетів, багато човнів не вернулося. А мати умудрилася вдруге заміж вийти за якогось гендляра. Виїхала аж в Індонезію.
— Ти хто за вірою? — поцікавився Янг.
— І сам не знаю. Може, мусульманин? Пам'ятаю, колись дядько, поки не став наркоманом, водив мене в мечеть. Тут, у Свійттауні, і мечеть є, і буддійські храми, і церкви всякі.
— Мені байдуже, якої ти віри. Я дружитиму з тобою все життя!
— І я з тобою, Янг… — Абдула обняв його. — Я тобі братом буду. Нас тепер троє братів — ти, я і Радж. От якби побувати на Раю, з Раджем познайомитись, у дельфінарій заглянути! Дельфіна зблизька подивитися, погладити.
— Побуваєш! Я думаю перебиратися до Раджа, а коли-небудь і ти переберешся. Я теж іще не бачив зблизька дельфінів. Радж казав, вони майже ручні, свійські. А що під водою робиться — як у чарівній казці! Я нічого так не хотів би, як поплавати під водою. З аквалангом!
— Немає дитячих аквалангів, не розганяйся.
— А хіба не однаково, дитячий чи дорослий? Маску підігнати можна, а балони… Нам же менше треба повітря, ніж дорослому, на тих самих балонах можна і довше пробути під водою, і запливти глибше. А ти знаєш, як я плаваю? Звідкіля-а! Я краще за всіх малих на Біргусі плавав і під водою можу більше пробути не дихаючи.
— Не хвалися дуже.
— Хочеш — об заклад? Я тебе враз пережену.
— Я слабо плаваю, ніколи було бігати до моря.
— А ще знаєш, про що я мрію? Побувати з аквалангом на озері… Є на Гірському озеро, ми там з Амарою були, хотіли землю знайти, щоб біргусівцям поселитися. І ми таке там бачили! Тільки ти дай слово, що нікому ні гу-гу!