— Щоб мене чакула зжерла! — поклявся Абдула.
— Золото в тому озері є. Там двоє англійців чи американців, одного Пітом звати, лазили… Усі річечки і струмки обшукали, землю перерили. Усе промивали породу в бляшаних решетах — крутять, крутять, крутять. Потім те, що зверху, найлегше, викидають, осадок роздивляються. Так золото шукають — Амара казав.
— Оце так штука-а! — Абдула аж сів.
— Вони і з дна озера черпали пісок, гравій, роздивлялися. Якби нічого не знаходили, то стільки б не рилися… Золотий пісок і самородки дуже важкі, вони на дно осідають. Ті двоє без акваланга плавали, тільки з маскою і трубкою. А от якби з аквалангом пірнути!.. Ми пішли звідти з Амарою, а ті зосталися лазити.
Абдула часто задихав:
— От якби ми знайшли по самородку! Обміняли б на. гроші… За золото багато грошей дають.
— Золото — найкращі гроші. А щоб ти зробив із самородком, якби знайшли?
— За золото можна знайти лікаря, лікарню, де наркоманів виліковують. Якби дядька на ноги поставити, тоді б я від нього поїхав… А так — не можу залишити старого… І ще: я вступив би учитися до коледжу.
— І я! Найперше — учитися… Щоб потім і на капітана вивчитися, по всіх морях і океанах плавати. Увесь світ об'їхати! Можна пливти на захід, моряк Дуку розказував, а вернутися зі сходу… Усе пливти і пливти, а припливеш зі сходу.
— Я чув про це. Але не віриться.
— Правда-правда, бо земля кругла. От дивись… Дай сюди голову… Ось так: попливемо від лівого ока…
— Не виколи, капітане далекого плавання.
— … від лівого ока попливли… — Янг став перебирати пальцями по голові Абдули. — Кругом, кругом… Над одним вухом, над другим… А от уже й праве око, і от — знову ліве. Припливли! З другого боку… Зрозумів?
— Ага… Ми будемо сьогодні спати чи ні?
— А мені й не хочеться. Чого ти чухаєшся, як свиня?
— Та клопи, мабуть, попросипалися, полізли.
— А що це таке? Москіти?
— Не зна-аєш клопів?! Щаслива людина… Комахи такі, руді, плескатенькі, смердючі. У щілинах живуть… А кусючі — страх!
— Не було на Біргусі клопів. Хіба що американці завезуть… Ой, і мене куснув! Давай побіжимо де-небудь у сквер, на свіже повітря. На травку ляжемо… А то задихнемося втрьох.
— Нічого, нічого… Ти ще не знаєш, не відчув добре, „що таке не мати покрівлі над головою.
Чухаючись, полягали. Янг, зморений усіма пригодами, почав дрімати, як Абдула штовхнув його під бік:
— Чуєш? Ми все-таки побуваємо на озері. Давай поклянемося!
— Клянуся!
— І я клянуся!
Пуол бродив, як безпритульний. Суперечливі почуття краяли душу. Страх, як туман, огортав з голови до ніг. Через приступи цього страху відмовлялася варити голова. Думки гарячково перескакували з одного на інше. Що робити, куди кинутися? Як перебратися на Рай без цента в кишені?
Половина дня минула, зосталося ще два з половиною дні, які дали йому для виконання завдання. А він ще й на пшоняне зернятко не придумав, як виконати те завдання, знайти таємничого «R. S.». «Шукатиму на Раї Раджа… Усе-таки товариш, дружили нібито колись. Він теж у Дельфінарії працює, усіх там знає. Може, підкаже…»
Ніч добув Пуол у знайомому скверику на знайомій лавці, навіть бродягу скинув того самого. Голодний, невиспаний, із зашкарублими зі сну очима, побрів на базар — там легше що-небудь роздобути. Ішов і на всі боки, вироблялася вже звичка, озирався. Часом здавалося (а може, у страха очі великі?), що якісь підозрілі особи стежать за ним.
Йому пощастило: натрапив на колишнього старосту Ганеша і діда Амоса. Ганеш, мабуть, зовсім осліп, бо Амос тримав його під лікоть, підказував, як ступати, куди повертати. На поясах у одного і в другого висіли довгенькі бляшанки з-під консервів, у них бряжчали мідяки.
— О, земляки, кого я бачу! Здорові були! — першим зачепив їх Пуол, і привітання його було зовсім не шанобливим для їхнього віку. Для годиться почав розпитувати про здоров'я, про життя-буття на Головному. Запитав, чи не чули, як там батько з матір'ю на Гірському поживають.
Амос охоче відповідав, увесь час звертаючись до Ганеша: «Ти чуєш, хто це з нами говорить? Син Дживи… Такий міський став, такі черевики взув…» — «А-а, той вітрогін, що батька обікрав… Знаю, знаю…» — відповідав Ганеш.
— Старий! Коли хочеш знати, я нічого не крав. Позичив просто. Розбагатію — удвічі більше віддам. А в тебе що тут бряжчить? — Пуол перевернув бляшанку Ганеша собі в жменю, відразу ж швиденько і Амосову. — І у вас позичаю, віддам з процентами. О, та у вас тут крихта якась… Ви жалісливіше просіть… Ну, за мною не пропаде. Ад'ю, дідусі! Шліть телеграми на Гірський з привітанням від мене! — і навіть не оглянувся, зник у натовпі. Старі потопталися, покрутилися приголомшено: хто сказав, що злодій не страшний тому, в кого кишені порожні?