Не з'явився Радж і під час вистави з дельфінами. Прислуговував чоловікові з пронизливими очима той худорлявий хлопчисько.
Сидів Пуол і більше стежив за публікою, аніж дивився на дельфінів. Заздрив він цим багатіям-туристам лютою заздрістю. Не міг Пуол отак безтурботно, як вони, захоплюватись усякими «штучками» дельфінів, плескати в долоні, ніби якимсь артистам.
Не можна було всидіти, наче під його штанами стирчали гострі черепашки або хтось підштрикував його знизу ліановою колючкою. Йому хотілося весь час озиратися, спіймати зненацька хоч один з тих поглядів, що кололи потилицю. Але не спіймав жодного. Глядачам було не до. нього, глядачів цікавили тільки дельфіни.
Як тільки дресирувальник роздав сувеніри, вигукуючи номери ряду й місць, Пуол схопився, заспішив. Наступаючи людям на п'яти, обійшов басейн.
— Ей, друже! Підійди сюди! — покликав худого хлопця, а сам почав відчиняти червоні ворітця на місток.
— Сюди не можна. Що ви хотіли? — хлопець, підійшовши, зачинив ворітця, узяв на защіпку.
— Як тебе звати?
— А вас?
— Ти мені ще свого імені не сказав, а вже…
— Гуга. А що?
— Дуже гарне ім'я. Раджа мені треба побачити. Земляки ми, друзі.
— Він ще не скоро буде. Поліз під воду з туристами.
— Як це… під воду?
— Ну як — з аквалангом.
— Шкода… А ти що тут поробляєш?
— Вистачає всього. — Гуга зібрався йти.
— Почекай! Де можна дістати таку теніску з емблемою, як у тебе?
— А ніде. Це нам містер Крафт видає як фірмовий одяг. Будете тут працювати, дасть і вам.
— Та не викай ти! Ми ж майже однолітки… А що, тут є місце вільне?
— Якби ж то було!
— А багато тут людей працює?
— Скільки треба.
— А чи є в когось по дві, по три таких теніски?
— Може, і є, якщо не зносив.
— А в тебе? Ти не продаси мені?
— Немає в мене. От пристав! Іди, вистава закінчилася!
— Я не пристав. Ти можеш мені порадити, до кого звернутися? Щоб теніску купити… Ну, одного я вже знаю — Радж Сінх. Навіть двох і тебе…
— Ну Судзір ще. Судзір Рам. Потім…
— Гу-га-а! — пролунав з-під вишки гучний, ніби металевий голос. — Мерзотнику, де ти пропав?
— Судзір кличе… — прошепотів Гуга.
Побіг він на голос, а Пуол постояв, відчуваючи слабість у руках і ногах. «Судзір Рам… Рам Судзір… Це ж такі самі ініціали — «Р. С», «R. S.». Ось тобі й знайшов… А що, коли цей «R. S.» не Радж, а Судзір? Чи, може, навіть хтось третій — четвертий є?» І знову захололо в грудях, пригадався його зміїний погляд. Ні з ним не хотів би мати справу.
«Сволота! Усі сволота! Даєте завдання, то давали б і чим його виконувати! Дали б пістолет, то я із-за рогу тут усіх би перестріляв… Бути не може, попався б і той, хто потрібний! І, головне, на відстані вбивати не страшно — все одно, наче й не ти…»
Пішов поблукати по місту, щоб вернутися години через дві.
Рай йому подобався більше, ніж Свійттаун. Стільки люду безтурботного, з роззявленими ротами! Не будеш сам роззявою, то можна і поживитись добре. І він заглянув у гаманець, якого встиг витягнути із задньої кишені шортів якогось туриста. Ого! Під сотню доларів… І якісь документи в другій кишеньці.
Підходив знову до дельфінарію і відчував не щастя удачі, а знайомий холодок під грудьми. «На біса він зачепив того Гугу, поліз із розпитуваннями про теніски. Може, збігав до Раджа… Або до тієї змії… Розпатякав усе. Радж буде вже насторожений. Як з ним повестися спочатку, про що говорити?»
Перший, кого побачив Радж, видибавши з води на мис Кіптюра, був Гуга. Хлопець, мабуть, розгубився, побачивши три однаково одягнутих постаті в чорних гідрокостюмах, з жовтими смугами на боках, з оранжевими балонами за плечима. Усі майже водночас появилися з води. Завагався, до котрого кинутись? І тільки коли Радж стягнув з обличчя маску, подався до нього, схопився за акваланг — допомогти зняти, донести до дельфінарію.
— Ти не мені… От їй допоможи, якщо хочеш, — Радж кивнув на третього, найменшого на зріст підводного мандрівника — дівчину. Руки в неї були зайняті, в кожній тримала по уламку корала, білого й рожевого. Костюм на неї був великий, і на ногах розбухли, обвисли складки — набрала води.