Та, мимо того, над усім царить глибока тиша. Навіть здається, що і пташки замовкли, що навіть вітерець не дихне, щоби не зрушити цю тишу.
Виходить сідоглавий священик у супроводі молодших і править молебень. За тих, що лишають батька-матір стареньких, що лишають свою рідню, а йдуть добровільно проти відвічного ворога, йдуть на труди й небезпеки, несуть у жертву своє молодече життя, за кращу долю свого народу, за Неньку-Україну. У такому-то дусі й проповідь була виголошена.
Після богослужения чільніші громадяни-діячі виголошують пращальні промови, в яких, з'ясовуючи нашу ціль, додають укінці бадьорости, закликають до завзяття, витривалости. Вкінці виступає із пращанням вельми заслужений, усіма люблений і шанований народний діяч учитель 1. Устиянович. Починає словами:
— Виряджала мати свого сина за цісаря на війну, — так у пісні співається. Та ми маємо право додати: "За Україну на війну"…
І на цьому урвав, сердега, і заплакав рясними сльозами. А за ним і всі зібрані заплакали. Опанувавшись вкінець, додав:
— Не дивуйтесь, любі, що я плачу, бо я для вас як та рідна ненька. Ви для мене — як рідні діточки… І хотя й мені прикро, що ви, такі молоденькі, йдете на таке велике діло, далеко більше понад ваші сили, — але й рівночасно й радуюся, що всі ми дожили до тої хвилі, що можемо особисто, з оружієм у руці постояти за свої права, за волю і честь українського народу!
Сильне зворушення не дало цій благородній людині докінчити свою мову. Але й ті кілька слів нашого дорогого вчителя врізались у пам'ять нам усім так, що ще й по літах тямиться кождісіньке Його слово.
Після цих слів могучий, із тисяч грудей лунаючий спів нашого гимну "Ще не вмерла Україна". А тільки що пролунали останні його слова, як понеслась дзвінка команда курінного, учителя [Олекси] Іванчука:
— Курінь, збірка!
Заворушилось людське муравлисько, і за хвилю витяглась на площі довга лава леґінів. Все притихло. А команда дальше паде:
— Чвірками праворуч! На першу четулучити, курінь, ходом руш!
Застогнала земля під рівним ударом соток ніг — і валка рушила.
Перша чета затягла бадьоро "Гей, там на горі Січ іде", а за нею підхопили дальші чети. Та тут рідня і знакомі кинулись пращатись востаннє: одні другим щось переказують, додають кому хто грошей, хто якого харчу чи білля, наказують написати тощо. Иньші, головно бувші військові, підбадьорують, щоб добре держались, здорово били Москаля і скоро вертались…
І то не тільки рідня обдаровує, а й ті, котрі не мають кого виряджати, принесли хто що міг і дають першому лучшому. Ця велика хвиля з'єднала всіх в одну величезну рідню. Тут і я догадався якось чи побачив, що маю теж рідню…
Ранком, як йшов на збірку з товаришем (не ночував удома), я й забув повернути до хати попращатись — так мені пильно було. Случайно стрінув я батька на дорозі, котрий до посліднього дня не вірив, що я піду на війну. Тож запитав:
— То ти таки йдеш?
— Іду. Здоров оставайте.
— Йди здоров.
Тільки і пращання в мене було.
Аж тепер приступили сестри й браття пращатись. Та я ж не мав часу довго церемонитись, бо провадив чету.
Ще о кілько пригадую, чети провадили Ю. Тим'як, Е. Лукашевський, здається, Білецький і др. Сотню вів наш інструктор Гавриш Михайло.
Навперед нас йшла, граючи, жидівська орхестра. Та її мало що було чути, бо наш спів, а в перервах слова пращання й розмови, глушили. Полева жандармерія зразу йшла напереді. Та коли парад занадто став напирати, мішатися у чвірки, гатити дорогу, тоді мусили жандарми по боках вдержувати хоч сякий-такий лад. Але й це небагато помогло.
Так помало дійшлисьмо аж під ліс Сегельбу, до 3 кільометрів [від міста]. Там востаннє попращалися, зробили спільну знимку, посідали на вози, котрі заздалегідь були для нас приладжені, й ми поїхали, співаючи. За хвилю зникли на закруті, вдалині. Тільки ліс ще якийсь час передавав останні слова пісні:
Весело співаючи цілу дорогу, за яку годинку приїздимо до Яблонова. На роздорожжу стаємо відпочити та дещо перекусити. Аж тут над'їздять на колесах із Коломиї кілька польських легіонерів, котрих ми два тижні тому відпроводжали. Перелякані такі, що ледве дишуть. Побачивши нас, кричать: