— Ви куди, до Коломиї? Так там Москалів як трави та листу. З усіх тих, що вийшли з Косова, заледве нас кількох спасається з життям. Решта пропала. Радимо й вам скоро завертати додому, бо козаків поки що не видко.
Сказали це, сіли на колеса й поїхали, якби вже таки за плечами летіли козаки.
Між нами заворушилось, як у тому осиному гнізді, коли який збиточник устромить патика…
— Як? Щоб ми вертали додому? По такому святі? По стількох приготуваннях? Та з яким лицем [ми повернемося]? Нізащо у світі!
Крик, шум, погрози — годі розібрати, що хто говорить. Одні других стараються перекричати.
— Та як то ж може бути, щоб там Москалі були? — кричить оден. — От боягузи, не хотілося йти на війну, так хотять і нас змудрувати…
— А хоть би й були Москалі, — обзивається иньший, — та нас тут стільки, що шапками можемо їх закидати (вислів позичений від старших, бувших військових, які казали так за Сербів, що Австрія заквдає…).
— А може б, так ми кого післали колесом у Коломию, — пропонує хтось, — і якщо там є Москалі, то ми вернемо, ніччю потихоньки перекрадемося через Косів — Жаб'є і через Ворохту заїдемо на Мадярщину.
Та хоть кожний щось вигадував, то все одно ніхто його не слухав. Аж згодом потрохи заспокоїлися і вирішили твердо:
— Що б там не було, їдемо на Коломию! Будуть Москалі — виминемо місто, не будуть — ідемо прямо.
Повсідали на вози, затягнули "Не пора" і поїхали дальше. Переїжджаючи селами, помітили незвичайну тишу. Ніхто не їздить, ніхто нігде не йде, не видно майже нікого при праці. Тільки де-не-де перейде яка жінка чи дитина. Аж коли ми затягнемо селом яку пісню, повиходять люде до воріт, благословляючи нас на щасливу дорогу. Але молодих чоловіків майже нігде не було видко. Тільки самі жінки, діди й діти.
Ще завидна в'їхалисьмо в Коломию, співаючи. Але той спів уже був потрохи силуваний, бо геть всі похрипли. Де ж не захрипнути, співаючи через 30 км!
У Коломию заїхали відразу, забуваючи, що тут повинні були бути Москалі. На наш запит про них міщани тільки видивились. Питають, що то за "герої" пустили таку байку?! Москалі ще десь біля Галича або ще дальше.
У місті більш оживлений рух, більше, звичайно, людей бачиться, як по селах. Але зате більше запримічуеться між населенням нервовість, непевність, страх, якась нерішучість. Так і видко, що кожде очікує чогось великого…
Заїздимо на площу Народного дому. Тут забераємо свої клунки, пращаючись із нашими патріотичними візниками, що охоче нас сюди завезли, — і вони повертають домів. Ми розтаборюемось на площі, витягаємо перекуску, підкріплюємося, жартуємо. Десь найшлися сопілки, почулася дрібонька гуцулочка, аркан, і танцюристи вже пішли у крутіж.
Наш курінний Іванчук і сотенний Гавриш пішли відшукувати яку-небуть команду, та жодної вже не було. Вернули вже смерком. За хвилю ми рушили на двірець. Тут долучили до нас частини стрільців з Коломийщини і Снятинщини. Зібралося нас уже чимала “армія". Тільки б кріси…
На двірці ждали до після півночі. Тут нам видано по половині якогось хліба, що був наполовину з піском. Мало хто його їв.
Декотрі вже почали дрімати, як нараз донеслись до нас звуки гарматної стрілянини. Нам начеб хто мурашок пустив за шкіру… Якась нетерпляча гарячковість опанувала всіх, прошибла одна думка-бажання: "Коби нам уже швидше зблизитись до того вогню, піти в танець…"
На цю тему почалися вже й відповідні балачки, міркування. Але гармати згодом затихли. А затим прийшов якийсь поїзд і ми стали "ладуватися".
Коли прийшлося нам залазити в товарові, худоб'ячі вози із "симпатичним" написом "6 Pferde oder 40 Mann" ("6 коней, сорок чоловік"), деякі, більш бувалі, стали нарікати:
— Як-то нас, добровольців, щоби в таких возах везли? Гірше худоби.
Але решта перебила:
— Буде нам і цього тепер. Коби швидше до Стрия або до Львова, щоб нас більше було, а тоді буде як ми схочемо.
І — "поїхали"… На рано були вже в… Отинії. Безперечно, що пішком багато швидше були б зайшли. Але — нічого. Най буде поки що так… По якій годині поїхали дальше… Це не була їзда, а черепаший хід. Поїзд довжелезний, крім нас, наладований ще всячиною вщерть, а машина одна. На кождому, хоч би найменшому, двірці треба було стояти годинами.
Чим дальше, все більше пізнавалося, що це війна. Нас минали поїзди з усяким воєнним матеріалом в одну сторону, на захід — евакуаційні поїзди, на схід — з військом, гарматами і обозами і т. п. Панувало всюди велике безголов'я.
Через те безголов'я й ми так довго тягнулися дорогами. Хлопці поз'їдали майже всі припаси й почали голодніти. На двірці мало де можна було чого купити: заледве у Станіславові, в котрому довелось нам ночувати, дісталисьмо в місті кілька хлібів. Але це так, як нічого.