Зате вже як де стрінулися з австрійським військом, а ще як транпорт стояв довший час, то перепадало дещо нам, особливо не жалували кави. Зразу не хотілось вірити, що це така кава має бути. Але як опісля розсмакували, то брали в що хто міг. Не було їдунки — брав у капелюх… Треба признати, що Австріяки дуже щиро нас витали.
Їдучи ще до Станіславова, міркували ми, що поїдемо до Львова. Але в Станіславові довідалисьмося, що Москалі заняли Львів і Галич, тож спрямовано нас до Стрия. Сюди добилисьмося аж третього дня.
Уже добре смерклося, як ми нарешті добралися 2/ІХ вечором до Стрия… Розгостились-таки під голим небом. Тут уже застали чимало стрілецької братії, котра битком наповнила цілу площу. Безперечно, було всіх кілька тисяч. Хотя й пізно було, в ніч, на площі панував живий рух: крики, прикази, співи — все мішалося разом. Поміж стрілецьку гущу звивалися старшини.
Ми не могли знакомитися із другими, бо наказано було не рухатися з місця, щоб не розгубитися. Так, як стояли в лавах, так і примістились на землі та стали обмінюватися своїми спостереженнями, ділитися захопленням, радістю.
Иньші добули деяку перекуску, ділили між тих, що не мали її, та дали зубам роботу. Згодом обізвалася сопілка, відтак друга-третя, і в погідну стрийську нічку понеслись мельодійні звуки "Гуцулочки"… Аза ним почулися зразу несмілі, відтак все бадьоріші слова пісоньки:
І дійсно, в сусідніх четах стало тихіше, щоб послухати цеї приємної музики й співу.
Коли переспівали звичайну настроєву пісню, мельодія почала ставати все жвавійша, підскочиста, а як ще й пару дримбів долучилось, то леґіні таки не видержали й пішли в "данец" — аж земля задудніла. То аркана, то гуцулочки-дрібушечки, відтак півторака і ще там якогось… І були б так, може, до рана гуляли, бо й "публики" все збільшувалося, але нараз заморозила всіх вістка: Гуцулів всіх мають завернути домів!
Хто її приніс, відки — не знати. Та вона поділала на всіх так, що вмить відхотілося всього. Танець урвався, співи замовкли, затихто все.
Аж згодом стали розпитувати:
— Хто казав? Чому так? Чий приказ?
Відповіли, вияснення не було.
По першому пригнобленню прийшла реакція: лють на того невидимого ворога, що сміє Гулулам боронити йти на війну.
— Як?! Хто сміє нас завертати?! — почали викрикувати одні навперед других. — То ми на це прийшли сюди, щоб вертатись домів з устидом?
— То ми з Яблонова не вернули, що було ближче, та й то казали, будь-то би в Коломиї були Москалі, а ми аж звідси мали б вертати? Га?
— Посідаймо отут, братчики, на землю, та й ні кроку не робім відси! — докидує иньший.
І відразу всі посідали, наче б це справді вирішувало справу…
— Ато що, то ми маємо бути гірші від других, га? То другі здібні на "войну", а ми ні?!
— Не йдемо додому! — кричали всі.
— Не підемо! За жадні гроші не підемо! Най нас тут віб'ют, або що, а додому не підемо!
От такі й тим подібні оклики лунали ще довго в ніч, аж поки втома не перемогла всіх. Помалу оден за одним стали примощуватись на землі, підстелюючи під голову як не клунок, то хоч кулак, і помало стало втихати. Ще тільки час од часу хтось крикнув:
— Не вернемо! Не вернемо!..
Помало затихло все…
Не знаю, чи хто зі старших стрілецьких чули ці оклики, цей вияв огірчення й лютости, — але ніхто не приходив. Може, прямо тому, що не знав або не міг на це нічо порадити?.. Бо приказ про обмеження числа стрілецтва вже, мабуть, наспів.
Досвітком були вже всі на ногах. Принесли води, помилися й вистроїлися в лави та ждали, що буде дальше.
Очам нашим представився незабутний вид. Кругом, як оком сягнути, — море голів. Одні в лавах уже, иньші в ході, треті групами, а всі веселі, раді, з лискучими очима.
Оподалік стояли рядами величезні казани "стрілецької кухні", біля яких поралося жіноцтво стрийське. Хоч ще досить рано було, вже одні видавали стрільцям (котрі швидше прибули до Стрия) снідання, иньші пані вже ладили обід; четвертували майже цілих волів, носили мішки із крупою тощо. А сотні стрілецькі йшли гусаками та йшли…
На нас черга до снідання ще не прийшла. Але хоч у наших клунках було порожньо, то все ж таки нас багато більше обходила справа повороту домів, чим харчування.
За якийсь час явився старшина з шаблюкою, як опісля довідалисьмося, Сень Ґорук, розпитав дещо і приказав сформувати косівських, снятинських і коломийських стрільців в окремий курінь, поділити на сотні, чети і т. п.